де був бранцем її чоловік, вийшов у відкрите море.
Вона відповіла, що це було пів години тому. Без чоловіка, сказала вона, життя для неї втратило будь-який сенс, і коли корабель щез із виду, рушивши вздовж узбережжя на північ, вона розридалася й просто полишила свого човна дрейфувати, в неї не було ні волі, ні сил навіть на те, щоб узятися за весла й гребти до берега.
Лікар пообіцяв жінці, що допоможе їй, чого б це йому не коштувало. І він був налаштований прямо зараз на повній швидкості кинутися в погоню за кораблем із рабами. Однак качка Чап-Чап застерегла, що його судно занадто повільне, а вітрила можна легко помітити здалеку, так що работорговці ніколи не дозволять йому навіть наблизитися до себе.
Отож Лікар кинув якір і, залишивши корабель стояти на місці, спустився в каное жінки. Потім, попросивши ластівок допомогти йому в ролі розвідників, він вирушив уздовж узбережжя на північ, шукаючи корабель работорговців, які забрали чоловіка Зузани, в усіх бухтах і за всіма островами.
У безплідних пошуках минула не одна година, й уже почала спускатися ніч, коли ластівки-провідники більше не могли бачити на далекі відстані, бо місяця не було.
Шукаючи в усіх бухтах
Бідна Зузана знову почала плакати, як Лікар повідомив, що припиняє пошуки на ніч.
– Уранці, – відказала вона, – корабель злих мисливців за рабами буде вже за багато миль і я ніколи не отримаю свого чоловіка назад. Ой, лихо ж мені, лихо!
Джон Дуліттл заспокоював її як тільки міг, навіть сказав, що якщо в нього нічого не вийде, він знайде їй іншого чоловіка, такого ж гарного. Але вона, схоже, не звернула уваги на цю пропозицію й продовжувала голосити: «Лихо! Лихо!»
Вона здійняла такий лемент, що Лікар не міг заснути на дні каное, яке й так не було занадто зручним. Тож йому залишалося тільки сидіти й слухати. Деякі з ластівок вирішили чергувати біля нього й обсіли борти каное. І знаменитий Стрімкокрил, їхній ватажок, також був тут. Вони з Лікарем обговорювали, що ще можна зробити, аж раптом Стрімкокрил цвірінькнув: «Тихо! Дивіться!» і показав у західному напрямку на море, що колихалося у пітьмі.
Навіть Зузана припинила лементувати й обернулася подивитися. І там далеко на розмитому чорному виднокрузі океану вони розрізнили крихітне світло.
– Корабель! – скрикнув Лікар.
– Так, – підтвердив Стрімкокрил, – це корабель, сумнівів немає. Цікаво, чи це не ще один работорговець?
– Що ж, якщо це работорговець, то не той, якого ми шукаємо, – зауважив Лікар, – бо він не на тому напрямкові. Той, який нам потрібен, пішов на північ.
– Послухайте, Лікарю, – промовив Стрімкокрил, – давайте я злітаю й подивлюся, що це за корабель, а потім повернуся й розповім вам. Хто його знає? Можливо, він зможе нам допомогти.
– Правильно, Стрімкий! Спасибі тобі! – підтримав його Лікар.
Отже, Стрімкокрил пурхнув у темряву до цяточки світла далеко в морі, а Лікар задумався, як там справи на його власному вітрильникові, який він