крокви [1, с. 39].
Із зовнішнього боку («знадвірку») стіни зберігали барву (структуру) природного дерева. Внутрішні ж стіни домівок, споруджених з «протесів» або «брусів», гладко «гиблювали» і періодично мили («хата мита», «хата гиблена»), натомість стіни з колод «клинкували» (для кращого зчеплення зі стіною глиняно-солом’яної суміші на поверхню дерев’яної стіни набивали клинчики із твердих порід деревини) і тинькували («мащена хата», «мащєнка», «вакована хата»). Приблизно з початку ХХ ст. у деяких випадках «мастили» й внутрішні стіни осель, зведених із півколод та брусів. У разі наявності в домівствах двох кімнат парадну («свєточна хата», «світлиця») зазвичай мили, а повсякденну («хата, в якій сиділи») – тинькували. У другому випадку поверхні стіни «клинкували», частіше «ліскували»: набивали навхрест ліщинові прути, причому замість цвяшків могли використовувати букові клинчики (с. Верхній Березів Косівського р-ну Івано-Франківської обл.). Тинькування відбувалося у два етапи. Спершу стіни «мастили» («вакували»: с. Чорна Тиса Рахівського р-ну Закарпатської обл.). На поверхню стіни, вкриту клинцями чи ліскою, накидали розчин глини з січеною травою – «псєнкою» (Nasturtium stricta L.): «Псєнка – жорстка трава, яку не перетравлює худоба; вона росте там, де не вгноєна землє» (с. Космач Косівського р-ну Івано-Франківської обл.). Відтак її «шарували» («рейбували») – при допомозі дощечки («рейбачки») загладжували розчином глини, піску та кінського посліду («конєка») і забілювали білою глиною чи вапном (місцями на Косівщині до вапна додавали висіяного на ситі піску – «стіну піскували»). Натомість «гіблені скіни» два (чи більше) разів впродовж року мили теплою водою або «капустєним квасом, закип'єченим з водою» (смт Верховина). Для цього також могли використовувати відвар «хвощу у капустєному росолі» (с. Криворівня Верховинського р-ну Івано-Франківської обл.). Перед миттям, для ліквідації паразитів («шашелю», «прусаків» тощо), стіни «поливали» кип’ятком («окропом»): с. Голови Верховинського р-ну Івано-Франківської обл. Для миття використовували спеціальну щітку – «ріщєнку» («форостєнку»), яку виготовляли з нижніх тонких гілок смерічки (з яких опала хвоя), завдовжки приблизно 0,5 м (гілки розпарювали у воді зі сироваткою з «будза» і зв’язували докупи у пучок). Інколи замість «ріщєнки» використовували польовий «хвощ» («фочєй», «фощій»).
Як скрізь в Україні, для житла гуцулів притаманні низькі одностулкові двері, які складаються з дверної коробки та навішеного на петлі рухомого полотнища. Полотнище давніших дверей виготовляли з двох-трьох колених і гладко протесаних з обох боків досить товстих дощок. Під час монтування полотен з кількох частин суміжні дошки з’єднували поміж собою двома— трьома кілками. Щоб запобігти викривленню, дверне полотно закріплювали двома горизонтальними «шпугами». Хоча у спорудах кінця ХІХ – початку ХХ ст. дверна стулка здебільшого оберталася на металевих завісах, у житлах ХІХ ст. ще до сьогодні можна натрапити на один із реліктових способів