і листи можуть бути найбільшою брехнею в світі» – зробила для себе висновок.
Йти на гору придумала Ольга. Вперлася, що хоче освятити свою з Августою дружбу з якогось там джерела. А хлопців та Ядвігу, сестру Августи, взяли про всяк випадок, «рап- том що».
Оля рухалася від каменя до каменя по-чоловічому легко. Тільки брудний поділ сукні сковував. Час від часу подавала руку худорлявій Августі. Та дерлася вгору, зціпивши зуби. Олесь і Юлько йшли без особливої охоти: давно втомились, але залишити дівчат самих не могли.
– Стійте, це тут! – Ольга зупинилася, витерла чоло рукавом і завмерла. Десь близько чулося дзюрчання джерела. Дівчина роздивилася навколо і пішла трохи вправо. Юлько, Олесь і Августа попрямували за нею.
– Ставай на коліна тут, – скомандувала Ольга подрузі, й та беззаперечно послухалась. – А тепер пий.
Обидві, як за командю, нахилилися над широким джерелом і зачерпнули долонями воду. Зробили по кілька ковтків, холодні струмочки потекли по шиї за пазуху.
– Тепер наша дружба буде вічною, – Ольга всміхалася широко, обійняла Августу і поцілувала десь біля вуха.
– Для того не треба було ніякої води, але якщо ти вже так хотіла, то хай буде, – дівчата обнялись і з реготом лягли на нагріте каміння поруч.
Олесь, Юлько і Ядвіга мовчки сиділи біля них і без особливого ентузіазму вдивлялися в дно струмка.
Августа тримала Ольгу за руку й тішилася від краси цього моменту. Тверда долоня подруги надійно ховала її тонкі пальці під собою.
– Не може цього бути! – Ольга рвучко сіла. Далі зняла взуття і босоніж перейшла на інший бік струмка. Там опустилася на коліна, а за кілька хвилин повернулась із букетом тендітних квітів у руках. – Едельвейси! Ви бачили, це ж едельвейси!
Усі четверо із цікавістю обступили Ольгу. І справді, вона тримала в руках букет біло-жовтих едельвейсів.
– Тепер мені в коханні пощастить, – усміхалася на всі зуби Ольга.
– Кажуть, якщо подаруєш квітку комусь, то та людина тебе і полюбить, – Юлько простягнув руку, щоб узяти квіти. – Віддай мені, ти ж не хлопець, що квіти комусь дарувати.
– Ще чого! – Ольга відсмикнула руку. – Де воно сказано, що то чоловік має дарувати?
Августа переминалася з ноги на ногу:
– Олю, а подаруй їх мені, – ледве наважилася промовити.
– Дурна, чи що? – розсміялася їй в обличчя подруга. – То ж для коханого.
– А дочекаються? – Юлько спробував силою відібрати букет. – Мені потрібніше.
– Не підходь. Я ці квіти засушу – і чекатимуть скільки треба.
Додому поверталися втомлені.
– Слухай, Августо, ти як думаєш, то правда? – біля самих воріт власного будинку Ольга раптом зупинилася.
– Що саме?
– Ну, що той, кому я подарую квітку, мене покохає?
– А мені як знати. Може. А що, є кому?
– Ну, може, і є. Не хочу про це говорити.
Ольга поцілувала подружку в щоку і побігла додому.
Августа ще кілька хвилин постояла біля воріт, а потім пішла. Душу розривало від почуттів: щастя