тридцять п’ять років назад. Я був малою дитиною, яка шукала любові та визнання, і так сталося, що вулиця стала тим місцем, де я їх знайшов. Це було єдине доступне мені навчання, і ці хлопці стали моїми вчителями. Навіть старші гангстери говорили: «Ти не повинен цього робити. Йди до школи», – але я не хотів дослуховуватись їхньої думки, попри те, що вони послуговувались повагою на районі. Вони казали нам залишатися в школі, тоді як самі займались грабунками на вулицях. Усі хлопці поважали мене, тому що я був дрібним помічником. Я завжди був готовий відстібнути моїм друзям, які потребували трохи бабла. Я купував нам спиртне та їжу. Я почав купувати голубів. Люди поважають тебе, якщо у тебе хороші птахи. До того ж я спішив красти, щоб мати змогу купувати гарні речі. Я бачив, як всі поводились зі мною, коли я з’являвся одягнений у гарну куртку і пуми. У мене був лижний костюм із жовтими окулярами, але я ніколи в житті не був на лижному схилі. Я не знав, як правильно пишеться той чортів Адідас, але я знав, які почуття це слово ворушить у мені.
Один хлопець із Ратленда навчив мене розкривати замки. Якщо в тебе є ключ, який підходить до замкової шпарини, ти просто граєшся з ключем, доки він не зношує циліндр, і ти можеш відкрити двері. Я був такий: «Трясця!» Друже, за деякими з цих дверей, які ми відкривали, було столове срібло, коштовності, зброя, пачки грошей. Ми були такі щасливі, що плакали й сміялися водночас. Ми не могли забрати все і відразу. З усім цим барахлом не підеш вулицею, тому ми просто набивали до тріску наші шкільні ранці краденим добром.
Одного дня мій друг Кертіс та я грабували будинок. Люди, які там жили, були вихідцями з Карибів, як і Кертіс. Я стояв там, у цьому темному, хоч око вийми, будинку, коли почув чиєсь: «Хто тут? Люба, це ти?» Я подумав, що це Кертіс дуркує, намагаючись мене злякати. Тож я відказав: «Я намагаюсь знайти гроші та рушницю. Пошукай сейф, добре?» «Що, люба?..» І тут я зрозумів, що то був не Кертіс. Це був мужик, який жив там і саме зараз лежав на дивані. Я кинувся до дверей. «Кертіс, тут пахне засадою. Умотуєм отсюда, тута хтось є», – сказав я. Але Кертіс був перфекціоністом. Кертіс хотів замкнути двері, а не просто втекти. Я вибіг до чортової матері. Господар відчинив двері, ударив Кертіса по голові й вирубав його так, що той втратив свідомість. Я думав, що він помер. Тільки через рік я зустрів його знову. Він був живий, але його обличчя було розбите вщент, так сильно його побили. Ага, життя було паскудним до нас.
Поцупивши столове срібло або коштовності, ми прямували до Сала, до магазину на розі Ютіка і Стерлінг.
Я був молокососом, але вони знали мене по тому, що я приходив із старшими хлопцями. Мужики в магазині знали, що я прийшов із краденими коштовностями, але я розумів, що вони не можуть обдурити мене, бо я знав, що почім тоді. Я знав, чого хочу.
Іноді, опинившись на вулиці в полудень, ми бачили школу і заходили всередину. Ми просто йшли до їдальні, брали по таці, ставали в чергу й потім йшли їсти. Якщо нам траплялось побачити когось, кого ми хотіли пограбувати, себто когось, у кого на шиї був