Але насправді, забобонна тітка Чатті… хоч її чоловік працював столяром. Замолоду вона, бідолашка, була гарненькою.
Я запевнила пані Бреддок, що шануватиму почуття тітоньки Чатті, як святиню, але вона не відступалася від нас і надворі.
– Кейт і Чатті не ритимуться тихцем у ваших речах. Вони дуже чесні. Ребекка Дью може, проте на вас вона не капатиме. І на вашому місці я б не користувалася парадним входом. Він у них для особливої нагоди. Як на мене, парадних дверей не відчиняли, відколи помер Амаса. Краще чорний вхід. Вони тримають ключ під вазоном на підвіконні, тому якщо вам ніхто не відповість, просто відчиніть двері, зайдіть і зачекайте. І боронь Боже похвалити кота – Ребекка Дью його не терпить.
Я пообіцяла, що не хвалитиму кота, і ми нарешті збулися пані Бреддок. Незабаром ми вийшли в провулок Примар. Провулок – коротенька бічна вуличка, що виводить на відкриту місцину, на прекрасному тлі блакитного пагорба в далині. На її одній стороні немає будинків, і вона збігає до гавані. На другій стороні їх лише три. Перший – звичайний будинок… нічого особливого. Далі – масивний понурий імпозантний особняк, облицьований червоною цеглою, з мансардою, із дахом, оброслим слуховими вікнами, наче бородавками, із залізними поручнями навколо плоского верху, з ялинами й смереками, які обступили його настільки тісно, що сам будинок за ними годі й побачити. Усередині має панувати страшна темрява. А третій і останній – Лопотливі Тополі, прямо на розі провулка, з порослою травою галявиною перед вікнами та справжньою сільською дорогою, прикрашеною тінистими деревами з другої сторони.
Я одразу ж закохалася в цю місцину. Знаєш, деякі будинки справляють враження, не встигне людина на них і глянути, з причин, які ледве чи можна означити. Лопотливі Тополі належать до таких будинків. Я могла б тобі описати його як білу споруду… білу-пребілу… зі зеленими віконницями… зеленими-презеленими… з вежею на розі та слуховими вікнами обабіч, з низьким муром, що відділяє його від вулиці, з тополями, що ростуть рядком, і великим городом за будинком, де квіти й овочі сплелися в розкішному безладі… та все це не зможе донести його шарм. Якщо коротко, то цей будинок має чарівну особистість, і в ньому є щось від Зелених Дахів.
– Це місце створено для мене… мені його призначено, – у захваті сказала я.
Пані Лінд мала такий вигляд, начебто не сильно довіряла призначеності.
– Звідси далеко до школи, – мовила вона з сумнівом.
– Мене влаштовує. Робитиму гарну прогулянку. Ви тільки гляньте на он той гайок через дорогу, з березами й кленами.
Пані Лінд глянула, але тільки й спромоглася сказати:
– Надіюся, комарі тобі не дошкулятимуть.
Я теж на це сподівалася. Ненавиджу комарів. Один комар може терзати більше, аніж нечисте сумління вночі.
Добре, що нам не довелося користуватися парадними дверима. Вони були такими непривітними… масивні двійчаті двері з грубої деревини, облямовані панелями з квітчастими червоними вітражами Вони,