було б зізнатися у вбивстві. Це було кепське, мерзенне відчуття, але досить сильне, у ньому була якась незвідана привабливість, і воно міцніше, ніж будь-яка інша думка, прив’язувало мене до моєї таємниці, до моєї провини. Можливо, міркував я, Кромер зараз уже пішов до поліції і заявив, і ось-ось вдарить гроза, а тут мене пожурили, немов якогось шмаркача!
У всій цій події, про яку я щойно розповів, ця мить була найважливішою, вона запам’яталася мені найбільше. Це була перша тріщина у світлому образі батька, перший надлом у тих засадах, на яких базувалося моє дитяче життя і які кожна людина, перед тим як намацати свою суть, повинна зруйнувати. З цих переживань, які ніхто не помічає, складається внутрішня, найсуттєвіша лінія нашої долі. Така тріщина, такий надлом згодом заростають, загоюються і забуваються, але вони продовжують існувати й кровоточити в найпотаємніших закутках.
Я одразу жахнувся цього нового почуття і був готовий кинутись цілувати батькові ноги, щоб перепросити його за це. Але відвернути невідворотне неможливо, кожна дитина це відчуває і знає так само глибоко, як і будь-який мудрець.
Я усвідомлював необхідність обдумати все це, поміркувати, як мені діяти завтра, але на той час нічого не міг придумати. Увесь вечір я був зайнятий тільки тим, що звикав до зміни атмосфери в нашій вітальні. Ось настінний годинник і стіл, Біблія і дзеркало, книжкова полиця і картини на стіні… Вони немовби прощалися зі мною, я із завмиранням серця бачив, як мій світ, моє славне, щасливе життя відходить у минуле, відокремлюється від мене. Але я відчував, як пов’язаний з отим новим, що сковує мене, і як наповзає оте темне й чуже. Я вперше відчув подих смерті, а смак її гіркий, бо вона – це тремтіння і страх перед страхітливим переродженням.
Я зрадів, коли нарешті опинився у ліжку… До того ж я пройшов через останнє чистилище – вечірня молитва, і потім ми заспівали псалом, що мені найбільше подобався. Але я не співав разом з усіма – кожен звук був отруєний жовчю… Я не молився разом з іншими, коли батько виголошував благословення і завершив: «…нехай пребуде з нами всіма!» Якась судома вирвала мене з цього кола. Милість Божа була з ними всіма – але вже не зі мною… Змерзлий і глибоко виснажений, я пішов геть.
У ліжку, коли я трохи відлежався і мене лагідно огорнуло тепло і захищеність, серце моє від страху ще раз метнулося і тоскно затріпотіло від згадки про те, що сталося. Матінка, як завжди, побажала мені на добраніч, її кроки ще відлунювали в кімнаті, світло її свічки ще жевріло за нещільно причиненими дверима. Зараз, думав я, ось-ось вона повернеться (вона ж відчула!), поцілує мене й запитає лагідно, вибачливо, і тоді я розплачуся, розтане грудка у мене в горлі, я обійму її і розповім усе-усе, і я буду врятований! Але щілина між дверима й одвірком уже стемніла, а я все ще дослухався і думав: ось так воно й мусило неодмінно статися…
Потім я думками повернувся до скоєного й поглянув своєму ворогові в обличчя. Я виразно побачив, як він примружив одне око, його рот брутально кривився, і