того, що він б’є палицею трупи в анатомці, погодьтеся, що це виглядає достатньо дивно.
– Він гамселить трупи?
– Атож, аби з’ясувати, чи можуть синці з’явитися після смерті. Я бачив це на власні очі.
– І кажете, що він не має наміру стати медиком?
– Начебто, ні. Лише Бог знає, для чого він усе це вивчає. Але ось ми й приїхали, тепер уже самі сформуєте про нього думку.
Ми завернули у вузький закуток двору та через маленькі двері ввійшли у флігель, що прилягав до величезної лікарняної будівлі. Тут усе було знайоме, і мені не треба було вказувати дорогу, коли ми піднялися темнуватими кам’яними сходами та пішли довгим коридором уздовж нескінченних вибілених стін із брунатними дверима обабіч. Майже в самому кінці вбік відходив низенький арочний коридорчик – він вів у хімічну лабораторію.
У цій високій кімнаті на полицях виблискували незліченні бутлі та пляшечки. Усюди стояли низькі широкі столи, густо заставлені ретортами, пробірками та пальниками Бунзена[2], що тріпотіли язичками синього полум’я. Лабораторія була порожня, і лише в дальньому кутку, пригнувшись до столу, якийсь студент зосереджено поринув у роботу. Почувши наші кроки, він озирнувся та схопився з місця.
– Знайшов! Знайшов! – радісно вигукнув незнайомець, кинувшись до нас із колбою в руках. – Я нарешті знайшов реактив, який осідає лише гемоглобіном і нічим іншим!
Якби він відшукав золоті розсипи, і то, мабуть, його обличчя не сяяло б таким захопленням.
– Доктор Ватсон, містер Шерлок Голмс, – познайомив нас Стемфорд.
– Вітаю! – привітно сказав Голмс, тиснучи мені руку з силою, яку я навіть не міг у ньому запідозрити. – Бачу, ви побували в Афганістані.
– Як ви здогадалися? – здивувався я.
– Ну, це дрібниці, – кинув він, усміхнувшись. – От гемоглобін – зовсім інша річ. Ви, звісно, розумієте важливість мого відкриття?
– Як хімічна реакція – це, певна річ, цікаво, – відповів я, – але практично…
– Боже милий, та це ж найважливіше практичне відкриття для судової медицини за десятки років. Хіба не розумієте, що це дає можливість безпомилково визначати кров’яні плями? Ходіть-но сюди!
У запалі нетерпіння він схопив мене за рукав і потягнув до свого столу.
– Візьмімо дещицю свіжої крові, – запропонував він і вколов довгою голкою свій палець, витягнувши піпеткою краплину крові. – Тепер розчиню цю краплю в літрі води. Дивіться, вода здається абсолютно чистою. Співвідношення кількості крові до води не більше, ніж один до мільйона. І все ж, присягаюся, що ми отримаємо характерну реакцію.
Він кинув у склянку кілька білих кристаликів і накрапав туди якоїсь безбарвної рідини. Вміст миттєво забарвився в каламутно-червоний колір, а на дні з’явився коричневий осад.
– Ха-ха! – він заплескав у долоні, радіючи, як малюк, який отримав нову іграшку. – Що про це скажете?
– Це, мабуть, якийсь дуже сильний реактив, – зауважив я.
– Чудовий! Чудовий! Колишній