Історія європейської цивілізації. Епоха Відродження. Історія. Філософія. Наука і техніка
між іспанцями й аборигенами, була енком’єнда, згідно з якою певну кількість корінних жителів «доручали» колонізатору. У теорії аборигени ставали для колонізатора робочою силою як свого роду сплати за їхню євангелізацію. На практиці ж ішлося про справжню експлуатацію місцевого населення, яку нещадно критикували ті, хто, як священник-домініканець Бартоломе де лас Касас, намагалися захистити права індіанців. Кастильська корона і сам Карл V (1500–1558) не надто переймалися юридичними й моральними проблемами, спричиненими завойовницькою діяльністю, так само як і долею підкореного населення; звідси навіть з’явилася стурбованість про те, що енкомендеро – поручителі – перетворювалися на спадкову аристократію, яка була здатна уникнути контролю корони. Хоч і на початку через величезну відстань та труднощі з комунікацією можливість центральної кастильської влади втручатися у світ колонізаторів була вкрай обмеженою.
Органи контролю
Врешті-решт, завоювання здійснювалися не самою короною. Вона лише укладала угоди з приватними «підприємцями», котрі інвестували в цю справу власні кошти, а отже, і залишали собі більшість прибутку. Першим органом центрального контролю, заснованим у 1503 р., була Каса-де-Контратасьон (Casa de la Contrataсion de Sevilla), яку в 1521 р. було доповнено Королівською та верховною радою Індій (Consejo real y supremo de las Indias) за синодальною моделлю уряду, характерною для габсбурзької монархії. Ця рада стала справжнім центральним контрольним органом, який виконував за законом суверенні повноваження, подібні тим, що в областях іспанського королівства чи італійських держав.
Суперечки стосовно прав індіанців
Згідно з прийнятими у 1542–1543 рр. Новими законами, король ставав також правителем індіанців, а його волю мала виконувати верхівка ієрархії аборигенів. Це юридично затверджене рішення відображає невпевненість самих іспанців стосовно законності колонізації. Різноманітні теологи і юристи, такі як лас Касас і Франсиско де Віторія (1483?—1546), вважали, що язичництво тубільців та необхідність повернути їх до християнства ще не дають іспанцям права їх поневолювати. Згідно з природним правом, політичний устрій самих аборигенів був цілком законним. Так іспанська Америка була поділена на два віце-королівства – на Нову Іспанію в Центральній Америці та Перу. Влада віце-короля була суто військовою. Колоніальна еліта відобразилась в аудієнсіас (audiencias) – органах скоріше політико-адміністративних, ніж юридичних. На місцевому рівні було призначено алькальдів (alcades) і коррехідорів (corregidores), відповідальних за тубільців.
Євангелізація була головним ідеологічним виправданням іспанської колонізації Америки. Так, як Фердинанд (1452–1516) та Ізабела (1451–1504) викорінили іудаїзм та іслам з іспанської землі, так і «їхні нащадки покладуть край цим сектам у всьому світі й остаточно повернуть усі народи до лона Церкви», – писав монах-францисканець Херонімо де Мендьєта. Аби здійснити цю місію в Америці, Африці й Азії, король Іспанії та його португальський колега отримали від понтифіка справжній патронат,