років, то було таке. Тоді в сусідній хаті – забава.
– У хаті?
– У кімнаті, по-вашому. «Сороку» грали, «бука» тягли…
– Це як?
– «Сорока» – затуляли очі хустков, плескали – вгадати треба було хто. А «бука» – це ноги в ноги, хто кого перетягне.
– А ключку тягли – пам’ятаєте, бабо? Це, дівчата, коли палець у палець гачком – і тягнуть до себе, хто сильніший.
– А ще, було, грушку били. Той, кого праником ударяли в плечі, озирається – в усіх руки позаду: хто вдарив?…
– Яким праником? – озивається Галя. – Такою дошкою, на якій перуть?
– Станьте отам-о… – підводиться з бамбетля баба Ксеня. – Зараз покажу.
Ото вже баба організувала забаву, витягши невідь-звідки вузьку дошку з ручкою. Хто б міг подумати, що будуть отак бавитися, наче діти, постававши за спиною одної з них. А та, яку тицьнуть праником у плечі, обертатиметься й уважно придивлятиметься: в кого його сховано за спиною?… Баба Ксеня стоятиме поряд, спираючись на ціпок, сміятиметься беззубим ротом.
А тоді взялися бабин одяг роздивлятися. Перше Ірина попросилася, а тоді й Магда підхопила: я, каже, такого не маю, хоч у мене вдома велика колекція давнього вбрання. Баба відразу й сховала свої сорочки назад до скрині. Досить, мовляв.
– Можна ваш кептар поміряти? – Ірина торкнулася вовняної безрукавки.
– Поміряти можна, – поважно відповіла баба Ксеня.
Ірина загорнулася в кептар. Біле хутро зсередини, чорна хутряна облямівка зверху, увесь розшитий кольоровими нитками і шнурками, оздоблений червоними китицями.
– Який він теплий!..
– То посидь у ньому, – дозволила бабця. – Він з білої кози…
Живий дух від кептаря йде, огортає, наче бажані обійми. Затишно в ньому.
– Ой, – каже Ірина, – тільки не подумайте, що мені глузд за розум завернув… Знаєте що? Я щойно трембіту почула. Чотири ноти. Такі… – І вона передала голосом уривок висхідної мелодії, не розтуляючи вуст.
– Це попередження, – пахкаючи файкою, озвалася баба Ксеня.
Вона навіть не здивувалася.
– Яке попередження?
– Вівчарі трембітали колись із полонини на полонину, – підхопила Луїза. – Не так, як оце тепер, коли всі з мобілками. А раніше розмовляли трембітами, розуміли трембітарську мову. Те, що ти почула, означає «Увага! Будьте обачні!». Щось таке. Правду кажу, бабо?
– Вуйко ходить, овець дере…
– Ведмідь, – пояснює Луїза товаришкам. – Вуйко – то ведмідь. Кажу ж, це попередження: вважайте, мовляв. Небезпека близько. Як ти це почула?
Ірина лише плечима стенула.
– Гуцульська кров, – мовила бабця. – З гуцулів?
– Н-ні…
– Ая! Кажіть, кажіть. З гуцулів! Були у вашій родині гуцули… – запевнила бабця. – Не страшся, дитино, того, що почула. Це кептар винен. Якщо до речей прислухатися, вони промовляти беруться.
– Та я й не страшуся. Лише якось дивно.
Луїза до подруги:
– Це ніби хтось обізнаний показав