страшно й ступити всередину. Стіни бабинця, вхідної частини давньої споруди, зруйновано, кілька великих каменюк – глянув далі, за арку – зсунулися аж під вівтар. Кам’яна лавина зупинилася за сантиметр від тумби у правому куті. Тут, під розп’яттям, прикрашеним вишитим рушником, на синьому атласі, гаптованому золотом, кілька днів тому стояв «Святий Онуфрій» – руки в молитві, очі в небо, пасма бороди та смуги довгого волосся заплели схимника до п’ят. Іван на нього тоді як слід не роздивився, не второпав, від чого шефиню пробирало, чого вона в такому захваті поверталася з Рукомиша. А тепер «Онуфрій» зник зі свого кута. Кажуть, неушкоджений.
Під ногами хрускотіло, протяг холодив потилицю. Іван глянув угору і вийшов із понівеченої церкви. Ще походив між людьми, спинився послухати. Одна говірка бабуся в натовпі захоплено розповідала комусь із приїжджих, як щороку перед Великоднем білили скульптуру над церковною брамою. Скульптура тоді була геть інша, такий собі бовван. Хто ж знав, що під грубим шаром вапна ховається фігура святого Онуфрія…
В усі часи, за будь-якої влади, жіночі руки сповивали його вапном і врешті змінили до невпізнання, врятувавши скульптуру від вандалів та мисливців за антикваріатом. «Роби, що маєш робити, – і нехай буде, що буде» – просте життєве правило спрацювало й тут, аж поки науковці видобули «Святого Онуфрія» з його надійного сховку. Він вилупився на світ Божий, наче з яйця, – і мистецька спільнота не повірила очам: знайшли одну з найкращих робіт Пінзеля!
Ніякі аргументи не могли переконати рукомишан – люди ще міцніше згуртувалися, ствердившись у думці: «“Святий Онуфрій” залишиться в громаді: він село береже від негараздів».
Заслухався Іван. Тоді й священик прикінцеве слово мовив:
– Зрозумійте нас, добродії, «Святого Онуфрія» не віддамо.
…Шефиня розмовляла біля машини з якоюсь жінкою, а тоді озирнулася, шукаючи його. Вони зустрілись очима. «Нарешті! Де ти ходиш?» – зрозумів він цей погляд. Їй щось потрібно в салоні. Сигналізація слухняно писнула. Іван сховав ключі на брелоку в кишеню й поспішив до редакційного «пежо».
– …Тепер багатьом увижається Пінзель. – Жінка з короткою хлопчачою стрижкою вже уважно роздивлялася на дерев’яне яблуко. – Везуть якісь порепані частини скульптур із горищ і підвалів, старі фрагменти меблів із приватних колекцій… «Це Пінзель?» – питаються. Та який там Пінзель! А ще ж завважте, що він мав послідовників, його наслідували, копіювали, хто як міг, кожен у міру свого таланту…
– А як ви визначаєте – він чи не він? – Галю ніби й не дуже розчарувала та відповідь.
«Хлопчача стрижка» («Мистецтвознавець», – припустив Іван) не почула – вона крутила яблуко в руках.
– Як фахівці роблять висновки? Як визначають? – повторила шефиня.
– На основі архівних документів, роблять стилістичні порівняння… Є своя методика. Я, власне, зі скульптурою вісімнадцятого століття працюю побічно, в мене інший напрямок.
– Його можна розняти, – підказала Галя.
– Розняти? – Жінчині