що ти тупо не знаєш, що робити зі своєю свободою. Ну, хіба скористатися своїм конституційним правом (одним із дуже небагатьох) – і спокійно виригати її в бездонне, терпеливе й недремне очко унітаза.
Не кожен має друга-кришнаїта зі власним вонмобілем, якому не так уже й важливо, куди їхати, бо все одно дорога виведе на морське узбережжя. Так організований простір цієї притиреної свободи: вона потребує чогось умовно-безкінечного, чогось типу неба. Просто небо – воно не годиться, у ньому не можна купатись. Та й шлях до нього не завжди комфортний і безболісний.
«БЖД» – це road story, у якій формальні ознаки цього жанру спливають тільки ближче до кінця повісті. Ушкалов пропонує читачеві подорож, даруйте на слові, екзистенційну. Я не знаю, як інакше сказать. Подорож, у якій функцію вказівників та знаків виконує всіляка, здавалося б, непосутня фігня: редакція газетки, у якій Баз строчить астрологічні прогнози без жодної сексуальної активності, бутафорська граната, яка завжди влучає в означену провидінням ціль, надувний матрац і начальник ЖЕКа, коридори лікарні, де люди вправно ховаються від смерті. Це подорож, мета якої неозначена, але зрозуміла.
Джек Керуак знайшов Бога в небі Сан-Франциско, на Маркет-стріт, а його дружбан Ніл Кессіді пізнав Господа, коли нещадно пітнів. «Шлях до віри в кожного свій», – як сказав би про це американський проповідник Біл Даун, позаштатний персонаж повісті «БЖД», який приїхав до Всевишнього на мопеді «Ямаха». Зрештою, чом би й ні. До Бога можна приїхати і на триколісному велосипеді. А на вонмобілі – й поготів. Хоча все ж таки головний герой повісті «БЖД» воліє спершу приїхати до моря, а вже потім, якось пізніше, іншим разом… Життя так чи так коротке, наче кар’єра дівчинки, яка рекламує в супермаркеті зубну пасту, хоча й гадки не має, чи можна її ковтати.
Знову втрачене покоління – так, це воно. Кожне покоління по-своєму пропонує світові замислитись про сутність втрат і здобутків, критично поглянути на цивілізацію, прогрес й інші знаки апокаліпсиса. Кожне покоління по-своєму втрачене.
Ага, про це понаписувано дохріна і трошки. Гемінгвей, Берроуз, Селбі, Коупленд, Кінг, Паланік. Нащо вам ще одна книжка? Пояснюю: всі вони вже викричались, а Сашко Ушкалов – ще ні. Це дуже просто. Майже як різниця між життям і смертю.
Три акорди лунатимуть зі сцени вічно. Панк-рок ніколи не помре.
А, ледь не забув. Ця повість надзвичайно актуальна для країни, у якій «кожна порядна, блядь, людина має тримати вдома протигаз». Для країни, у якій Біл Даун почувається настільки кайфово, що Господь уже заманався до нього їздити та про щось балакати.
Проте «годі зазирати в це бездонне очко, час змінювати життя на краще».
Приємної подорожі.
Михайло Бриних
БЖД
Дорогим батькам і милій Н. присвячую
Дивно, дуже дивно, де б я був, якби мене не було?
Власне, усе почалося через оте придурасте сонячне затемнення. Із самого ранку в мене все пішло шкереберть. Прокинувшись і поплентавшись у душ, я переплутав звичайний людський шампунь із гігієнічним шампунем-кондиціонером для довгошерстих котів, через що моя коротка зачіска тепер стирчала в різні боки так, неначе мене довбонув струмом електрочайник. А приїхавши на офіс своєї газетки, я дізнався, що шеф-редактор, в народі «шефуля», він же Сан Санич, звільнив з роботи нашого штатного астролога, звільнив через те, що його, тобто Сан Саничева, дружина, між нами кажучи, рідкісна істеричка, пожалілася, типу, його прогнози не збуваються.
– Шурік, – сказала вона за сніданком, – ти довіряєш своєму астрологові?
– А що? – злякався Сан Санич, який дуже любив свою дружину.
– Ти козерог, – сказала вона.
– Чого це? – образився Сан Санич.
– Не в тому сенсі, – пояснила дружина, – за гороскопом.
– Ну і?.. – не врубався шефуля.
– Ти читав прогноз для козерогів на суботу, тобто на вчора?
– Звісно, читав, я ж шеф-редактор, – збрехав Сан Санич.
– І що? – наполягала дружина.
– І нічо… – знизав плечима шефуля.
– А де? Де? Йокелемене… – розізлилась вона.
– Що де? – зовсім розгубився Сан Санич.
– Обіцяна сексуальна активність!!!
– Чого?..
– Там було написано, що в суботу козероги будуть сексуально активні, а ти ліг і відразу ж захріп… Я навіть нову білизну вдягла… Ти хоч помітив, якого вона кольору?
– Ніби рожевого? – зовсім убито спитав шефуля.
– Ну, козерог… – процідила крізь зуби дружина й грюкнула дверима.
Словом, уранці астролог і вилетів.
Зрештою, на цьому мої невдачі могли б і скінчитися, якби Сан Санич не сказав: доки газета не знайде нового астролога, його обов’язки тимчасово виконуватимеш ти. Але, чувак, запам’ятай, жодної сексуальної активності. Отож останні дві з половиною години я тільки тим і займався, що від