сама-самісінька: ні сестри, ні брата, ні тітки, ні дядька. Тільки старенька бабуся, яка домоглася таки, незважаючи на свій поважний вік, опіки над дівчинкою.
Отак вони вкупі й жили – Іринка й бабуся Орина. Іринка росла спокійною, роботящою, дуже чемною дівчинкою. Не розбещеною матеріальними благами, не розвезеною батьківською любов’ю, у якій її однолітки, як і всі діти в нормальних повноцінних сім’ях, купалися, мов земля в гоже літо в променях сонця, досхочу. Співчуття, подекуди вдавана жалість односельців, які виливалися на неї звідусіль, куди б вона не приходила, лишень дратували. Іринка старалася не з’являтися надто часто на очі жінкам-жалібни-цям. Нарешті зрозуміла: бібліотека й ліс – це ті місця, де можна легко заховатися від надміру доскіпливих очей і в’їдливих язиків. Довгими зимовими вечорами вона багато читала, слухала бабусині казки та легенди про Перелесників, Полісунів, Щезників, Перестрічників, Мавок… Ліс для неї став другою оселею, у якій мешкали оті чарівні істоти з бабусиних легенд. Добрий вірний приятель! Він галайкотів, щебетав, джерґотів, сердився, шаленів, хвилювався, радів, тішився, ридав, побивався, реготав, глузував, жартував, створюючи власний настрій, залежно від пори року, доби, погоди… Вона любила гуляти в лісі, зазвичай без потреби, не так, як її односельчани – не збираючи ні ягід, ні грибів. Іринка слухала і розмовляла з лісом. Лишень тут відчувала себе вільною.
Одного травневого вечора Іринка після школи, переробивши всю хатню роботу та підготувавши уроки, пішла в гості до лісу. Іринка не мала близьких подруг, оскільки дівчата в сімнадцять років мало цікавилися творчістю Гете чи Томаса Манна, а віддавали перевагу дурнуватим теревеням – «як він на мене подивився» і «що я йому відповіла». Іринці поки що було байдуже до цих масних балачок і до стривожених поглядів хлопців на струнку звабливу постать русявої полісянки. Дівчинка йшла стежиною, яка вела до Чорничного болота. Біля поваленої сосни завернула вліво, до своєї улюблениці – стрункої берізки, яка самотньо росла посеред галявини. На цю галявину рідко заходили люди, була вона досить далеко від стежки, та й гриби та лісові ягоди на ній чомусь не росли. Хіба що суниці! Та для суниць трохи зарано. Кінець квітня – ніжна й трепетна пора. Птаство лісове обзаводиться родинами, у тваринок також шлюбні ігрища й забави. Дерева та кущі шепочуть одне до одного молодою ніжною паростю. Зелений м’який килимок під ногами, поцяцькований синьо-фіолетовими барвами рясту та медунки. Подекуди біліють і білі горошки-дзвіночки. Пора цвітіння конвалій тільки-но розпочиналася. Дихалося від отих чарівних запахів неповторно-легко й свобідно. Хотілося отак вічно брести отим казковим світом, пити його вроду, дихати лишень нею. Неждано почула чийсь розмірений впевнений голос, який долинав якраз із галявини. Слів вона не розібрала. Звучали вони доволі сильно й незрозуміло. Стараючись не шарудіти, щоб не сполохати балакуна, Ірина тишком-нишком підкрадалася до галявини, все чіткіше чуючи незнайомі слова, що промовлялися чужинською, невідомою мовою.
Посеред галявини спиною до