собака. «Треба спочатку навчитися літати», – буркнула я. Але мою руку з пакунка він прибрав рішуче. І особисто випатрав його.
Біблія. Крислатий чорний капелюх з незрозумілими кудельками по боках. А, то, мабуть, хасидське. Самовчитель з івриту. Тека біло-блакитного кольору. Я пригадала, що сукня дружки нареченої, в яку, мабуть, сьогодні вбрана Бріг, саме таких кольорів. Ця тека – також дружка нареченої.
«Це що?» – «Речі твого діда». – «Діда?» – «Так». – «Мого діда?» – «Саме так». – «Діда по якій лінії?» – «Йохана та Елзе». – «І де вони були весь цей час, ці речі? З сорок третього? Більше шістдесяти років». – «У твого діда». – «Що?»
«Марто. Ти можеш сісти? Дякую. Річ у тім, що сьогодні о 4:45 ранку помер твій дідусь. Ось, ти знову підвелася… Сідай, дуже тебе прошу, мені незручно з тобою розмовляти, коли я перебуваю у фотелі. Це тільки шпаки весело співають, сидячи в шпаківні. Можливо, тому що її кріплять до дерева. Кроти не співають, еге ж? Сідай. Окрім того, що це весела звістка, ти ще й вимахала на метр сімдесят вісім, трохи зависока. Помер твій дід – Отто фон Вайхен, єдиний син барона фон Вайхена. У віці дев’яносто чотирьох років. Від раку хребта». – «Олафе, в 1989 році, навесні, ми їздили в СРСР і я молилася на могилі діда. Думаєте, мені це наснилося? Того самого діда, який, як ви кажете, помер сьогодні о 4:45». Мій дід не загинув під час Другої світової війни. Мій дід помер сьогодні. А ще він був євреєм-хасидом. Нісенітниця!
Пан Кох програв пальцями на спинці фотеля кілька тактів маршу. Я намагалася зрозуміти, якого саме і чому я вирішила, що це марш, але збилася з ритму. Бо зненацька помітила, що в Коха довгі та сильні пальці. Він був маленьким на зріст, і рукави сорочок, піджаків та джемперів майже поглинали його руки. Він не мав особистого кравця і, на відміну від мого батька, що мав гарну статуру, не шив костюми та сорочки на замовлення, тому речі фабричних розмірів були хоч трохи, але завеликі для нього. Зараз було майже літо, тож він був у сорочці з короткими рукавами. Я ніколи не бачила Олафа Коха влітку.
«Марто, таке буває. Ти тоді могла подумати, що СРСР не буде? А буде, наприклад, така держава, як Казахстан? Хоча… ти була дитиною, і, мабуть, це тебе не цікавило. Ти була в країні, якої вже не існує. І молилася на могилі діда, який помер тільки зараз. Іноді про важливі речі дізнаєшся трохи згодом. А часто й взагалі не дізнаєшся. І ще невідомо, що краще».
«Олафе, це був марш? Ви зараз відстукали пальцями». – «В певному розумінні. Це – “Хорст Весель”». – «Народництво. Цікаво, дід любив цей марш? Той дід, що помер тоді, мабуть, любив. А цей, що помер сьогодні?» – «Не знаю. З ним неможливо було спілкуватися. Саме неможливо, а не важко». – «Він був агресивним?» – «Марто, поговори з Йоханом. Насправді, я навідував твого діда, відповідно до контракту, раз на півроку. І спогади про ці відвідини не є приємними. Йохана я інформував про кожний мій візит. Не можу сказати, що мене це обтяжувало, зрештою, така вже моя робота, але я підступно радів, що не маю з цим чоловіком жодного родинного зв’язку. Твій дідусь