з усіх своїх сил яскраво спалахнула. Похмурі одоробла вмовкли вражено, переставши тужливо гудіти. Вони стрепенулися від світла, знітилися від гарячої хвилі, що огортала ніжно. Їхні закам’янілі серця ожили.
У небі темному, холодному, порожньому, з’явилося прегарне світило. У його серцевині народжувалося щось палке і сильне. Душа отримала серце і стала Зіркою.
– Хто я? – питала в неба нова Зірка.
Небо лагідно відповідало:
– Той, хто навчиться любити інших, отримує серце. Як світитимеш, так тебе і називатимуть.
Отака тобі казочка на ніч. Казка про Зірку. Я не знаю, чи то Зірка-карлик, чи супернова, – ти обов’язково це з’ясуєш, коли прокинешся. Астрономи в тих світилахліпше тямлять, аніж поети. Правда? Тільки знай, що десь у Всесвіті, далеко-далеко, а може, навпаки – зовсім поруч, напевно, в системі Альфа Центавра, живе нова Зірка, що має і серце, і душу. А тепер спи, мій коханий, міцно спи.
Послухай, будь ласка, послухай всім тілом:
Це зорі прислали цю музику нам.
Тумани украсти нас, певно, хотіли,
Ми танули й вірили тільки зіркам.
Ми линули в ніжності тихих мелодій,
Зникали у тиші слова і думки.
Ми бýли – у Вічності!
(Правда, ти згоден?)
Ми бýли.
Ми є.
Ми самі вже – зірки.
1. «Місячна соната»
Дайте поплакати,
дайте поплакати
і розчинитися в морі солонім,
дайте побути – собою – усякою,
дайте зануритись в щастя
і в горе.
Як покохала —
зіркою стала, —
в сяйво долонь
так щасливо летіла!
Радістю,
втіхою
стати хотіла.
Стала лиш
опіком —
серця і тіла.
Сергій лежить на чисто вимитій росою траві, яка, беручи тепло від землі та його тіла, стає майже сухою, м’якою на дотик. Довкола благодать. Ніч. Небо над зорями, небо під зорями – і людина, розчинена в тому небі. Через скляне око телескопа Місяць видається не пихатим бевзнем, як оце сьогодні, а звичайнісіньким холодним пустельним шматком каміння, й зовсім не світилом, навіть не ліхтариком. Купа німого бездушного ґрунту, який ніколи нічого не вродить. Шпилясті гори без вітру, вулканічні кратери без вогню, «моря» без води та штормів, пустелі без піщаних буревіїв. Як Зорянка його називала? «Штукар». І лагідно, і потішно.
Штукар. Майстер на вигадки. Він не має на меті когось веселити, просто очікувально спостерігає, як легковірно піддаються його магнетизму люди, земля, води на тій Землі. Припливи, відпливи… Моря й океани відступають, бо він рухає ними… Звісно, штукар.
До знайомства з Зоряною Місяць для Сергія був лишень супутником Землі, другим за яскравістю об’єктом на земному небосхилі після Сонця і п’ятим за величиною природним супутником планет Сонячної системи. І ще, можливо, гордим персонажем народних пісень. То Зоряна