який стояв проти нього на маленькій шафці. Але, приглядаючись пильніше, вій побачив, як усе виразніше з нього виступали огидні риси зморщеного обличчя старої жінки, і раптом біля полиці з'явилася перекупка з-під Чорної брами. Вона вишкірилась і пронизливо зареготала:
– Гай, гай, хлопче! Мусиш тепер сидіти, як на прив'язі? Гни тепер у пляшці спину, як попався, чортів сину! Хіба ж я тобі не казала давно, що так буде?
– Ну що ж, глузуй, насміхайся, проклятуща відьмо, – сказав студент Анзельм, – ти винна у всьому! Але попадешся ще й ти Саламандрові, гидотна редько!
– Ха-ха! – сказала стара. – Менше гонору! Ти моїм синочкам розтоптав обличчя, а мені обпік носа, проте я на тебе не маю зла, шельмо! Бо ти раніше був порядний хлопець і моя донька тебе любить. Але з сулії не вилізеш, поки я тобі не допоможу; дістатись до тебе мені несила, але моя кума, пацючка, що якраз над тобою на горищі живе, підгризе дошку, на якій ти стоїш, ти беркицьнешся додолу, і я впіймаю тебе в фартушок, щоб ти не розбив собі носа, а лишився з гарним, гладеньким личком, і понесу тебе скоренько до мамзель Вероніки, з якою мусиш одружитися, коли станеш радником.
– Геть від мене, сатанинське кодло! – гнівно вигукнув студент. – Лише твої пекельні чари призвели мене до злочину, який я мушу тепер спокутувати. Але я все перетерплю, бо можу існувати тільки тут, де люба Серпентина оточує мене коханням і турботою! Слухай-но, стара, марні твої сподіванки. Не підкорюсь я твоїй силі, бо вічно кохатиму лише Серпентину. Я не хочу бути радником, ніколи й не гляну на Вероніку, яка через тебе зваблює мене тільки на лихо. А не стане Зелена Змійка моєю, то я загину з туги й жалю. Геть, геть, паскудна поторочо!
Тоді стара зареготала, аж луна пішла по кімнаті, і скрикнула:
– Ну, то сиди ж і нидій, а мені час до діла братися, бо в мене є тут ще й інша робота!
Вона скинула чорний плащ і гола, бридка, почала кружляти по кімнаті. Фоліанти падали додолу, а вона виривала з них пергаментні аркуші і, швидко, майстерно зшиваючи їх, надягала на тіло й скоро вбралася в чудернацький панцер із луски. Бризкаючи вогнем, чорний кіт вискочив із каламаря, що стояв на письмовому столі, і завив до старої. Вона заверещала з радощів і разом із ним щезла в дверях. Анзельм помітив, що стара пішла до блакитної кімнати, і незабаром почув віддалік свист і галас. Птахи в саду закричали, папуга зарипів:
«Рятуйте, рятуйте, грабунок, грабунок!»
Тієї ж миті стара вскочила назад до кімнати, несучи в руках золотий горнець, і, гидко викручуючись, закричала:
– Поталанило! Поталанило! Синочку, вбий Зелену Змію! Нумо, синку, нумо!
Анзельмові здавалося, що він чує глибокий стогін, чує Серпентинин голос. Його охопив жах і розпач. Він напружив усю свою силу й почав так міцно натискати на скло, що, здавалося, нерви й жили зараз не витримають… Різкий дзенькіт розлігся по кімнаті, і архіваріус з'явився в дверях у своєму адамашковому халаті.
– Гей, сволото! Чортова маро! Кинь відьомські штуки! Геть! Гайда! – закричав він.
Нараз чорні коси старої наїжачились,