вхопилася. По вітальні. Біля крісла присіла, з десяток голок у нього встромила і далі – ніби нічого не сталося.
– Ти добре прибирай, руда. – Хазяйка зайшла до вітальні. – На твоє місце сотня охочих!
Люба всміхається і головою киває, мовляв, чую, чую… Хазяйка здивовано на дівчину глянула – якась не така, як завжди. Треба буде ще голок накидати, аби цінувала… Подумки похвалила себе за винахідливість і… впала стокілограмовим тілом у крісло.
– А-а-а-а-а… – як різана.
Консьєрж почув. За серце вхопився. Кого ріжуть? Такий благополучний будинок.
– А-а-а-а-а…
Люба кинула пилосмок посеред вітальні.
– І тільки спробуйте поскаржитися. Тоді ваші фотки з Токо Моно по всіх газетах розішлю! – збрехала безжально жорстоко.
– А-а-а-а…
– Ага! – сказала Люба і пішла до дверей. Відчинила – перед нею консьєрж переляканий. Усміхнулася. – «Швидку» викличте. Хазяйці зле.
– А сама? – простукотів зубами консьєрж.
– Звільнилася врешті…
За п’ять хвилин напружені лікарі «швидкої» ховали посмішки в куточках губ, клали боком товсту пані на носилки, кидали обережні зацікавлені погляди на предмети розкішного інтер’єру.
У приватній клініці скористалися випадком і за вилучення кожної голки нарахували, як за окрему операцію. При цьому відшукали слушну арґументацію про унікальність випадку і, на відміну від лікарів «швидкої», зуміли втриматися від реготу. Кінець кінцем, на те є ординаторська.
Надвечір у окрему палату приватної клініки, більше схожу на люкс п’ятизіркового готелю, обережно увійшов поважний чоловік пані. І хоч лікарі намагалися підготувати його до екзотичного вигляду дружини, видовище перевершило їхні обережні натяки: пані лежала на боку, блищала голим задом, розфарбованим коричневими йодними цятками, і глухо стогнала. Поряд стовбичила вимуштрувана медсестра, щохвилини змащувала цятки свіжим йодом. Чоловік не втримався, розреготався.
– Що сталося?
– Пішов ти під три чорти! – процідила пані.
…Так Люба втратила перший підробіток і здобула перший конкретний досвід спілкування з жирними. Про одне шкодувала – як Гізелі в очі дивитися. Та якось в академії Гізела сама зазвала Любу в кав’ярню, вручила конверт.
– Що це? – Люба обережно розгорнула конверт, дістала сто п’ятдесят баксів.
– Мама передала. За останній робочий день тобі не заплатили. Плюс подвійна компенсація за наглу втрату роботи, – насупилася. – Але нічим більше допомогти не можу.
Люба знітилася.
– Гізелко… Ну не сердься. Так вийшло… Я не змогла там більше працювати…
– Мама так і знала. Вона… хотіла твоїх роботодавців красиво здихатися. Щоб перейшли до іншої аґенції. Та вони… дуже впливові. Просто так їм відмовити – нереально. – Зітхнула. – Тепер – усе клас. Ти зробила неможливе – вони перекинулися на іншу контору з добору прислуги.
Люба