браму, і за це маркіз через півроку радо виклопотав для нього велике підвищення.
Маркіз ненавидів графа П'єтранеру: не мавши навіть п'ятдесяти ліврів ренти, його зять почував себе щасливим та ще вперто зберігав вірність тому, чому поклонявся усе життя, і зухвало обстоював дух безсторонньої справедливості, що в маркізових очах було мерзенним якобінством. Служити австрійцям граф відмовився. Ця відмова дістала належну оцінку, і через кілька місяців по смерті Пріни ті, хто оплатив його вбивство, домоглися ув'язнення генерала П'єтранери. У відповідь графиня, його дружина, взяла подорожну й зажадала поштових коней, збираючись скакати до Відня і розповісти всю правду імператорові. Вбивці графа Пріни злякалися, один із них, кузен пані П'єтранери, опівночі, за годину до її від'їзду у Відень, приніс наказ про звільнення її чоловіка. Другого дня австрійський генерал викликав до себе графа П'єтранеру, дуже ласкаво прийняв його і запевнив, що невдовзі питання про пенсію йому, відставному офіцерові, розв'яжеться в найвигідніший спосіб. Хоробрий генерал Бубна,[64] людина розумна і щира, був вражений убивством Пріни та графовим ув'язненням.
По тій бурі, відверненій непохитністю вдачі, подружжя перебивалось пенсією, якої їм не довелося довго чекати завдяки сприянню генерала Бубни.
На щастя, уже п'ять чи шість років графиня приятелювала з багатим молодиком; той, будучи також і графовим другом, залюбки надавав до послуг подружжя найкращу в Мілані упряжку англійських коней, власну ложу в театрі Ла Скала[65] і свій заміський палац. Проте палкий на вдачу граф, що був свідомий своєї доблесті, в хвилини гніву дозволяв собі гострі вихватки. Якось на полюванні один з молодих людей, що воював під іншими прапорами, висміяв хоробрість вояків Цізальпінської республіки.[66] Граф дав йому ляпаса, тут же на місці противники стрілялися; в оточенні цих молодих людей граф вийшов до бар'єру сам, без секундантів, і був убитий. Багато чуток ходило про цю дивну дуель, і ті, хто брав у ній участь, передбачливо вирушили подорожувати по Швейцарії.
Зате графині аж ніяк не була властива безглузда мужність, яку називають покірністю долі, мужність дурнів, ладних, не кажучи й слова, дати себе повісити. Чоловікова смерть надзвичайно її розгнівила. Вона зажадала, щоб Лімеркаті, тому багатому молодикові, який був її приятелем, теж заманулося вирушити в подорож, щоб він розшукав у Швейцарії вбивцю графа П'єтранери і відплатив йому рушничним пострілом чи ляпасом.
Лімеркаті визнав цей план безглуздим, і графиня переконалася, що презирство убило в ній любов. Та все ж вона подвоїла увагу до Лімеркаті. Їй захотілося розпалити в ньому кохання, а потім кинути його і цим довести до розпачу. Щоб такий задум помсти зрозуміли французи, скажу, що в Ломбардії, краю досить віддаленому від нашої Франції, через нещасливе кохання ще й досі впадають у розпач. Графиня П'єтранера, яка навіть у жалобі затьмарювала всіх суперниць, почала кокетувати з найблискучішими салонними