носа і вийшла через ліву скроню, огидно спотворивши обличчя. Вціліле око залишилося розплющене.
– Чого став? Злазь! – повторила жінка. – Підійди, привітайся, поручкайся! Може, він тобі відповість.
Фабріціо від огиди млоїло, проте він скочив з коня, підійшов до трупа, взяв його за руку й міцно труснув. Але відійти вже не міг, ніби закляк. Він відчував, що йому забракне сили сісти в сідло. Особливо жахало розплющене око.
«Маркітантка вважатиме мене за боягуза», – гірко подумав він. І все-таки не міг ступити й кроку: одразу упав би. Для нього то була страшна хвилина. Він справді був майже непритомний. Помітивши це, маркітантка жваво скочила з воза і мовчки піднесла йому чарку горілки. Фабріціо одним духом вихилив її, потім виліз на коня і, ні слова не кажучи, поїхав далі. Маркітантка вряди-годи зиркала на нього спідлоба.
– Завтра, хлопче, підеш у бій, – сказала вона нарешті, – а сьогодні залишайся зі мною. Сам бачиш, тобі ще треба призвичаїтися до солдатського ремесла.
– Навпаки, я зараз же хочу битися! – вигукнув наш герой із таким завзяттям, що це здалося маркітантці добрим знаком.
Гарматний гуркіт дужчав і ніби ближчав. Постріли лунали поспіль, звук зливався в безперервну басову ноту, і на тлі цього безугавного протяглого реву, подібного до далекого шуму водоспаду, дуже чітко вирізнялись рушничні залпи.
Саме цієї хвилини дорога привела їх до гайка. Маркітантка побачила, як назустріч прожогом біжать четверо французьких солдатів. Вона скочила з воза і, відбігши кроків двадцять від шляху, сховалася в ямі, що залишилась після викорчуваного дерева. «Ага, – сказав собі Фабріціо, – зараз побачимо, чи боягуз я». Він став біля покинутого воза і видобув шаблю. Не звертаючи на нього ніякої уваги, солдати побігли краєм гайка, по ліву руку від шляху.
– Це наші, – спокійно сказала маркітантка, повертаючись, геть засапана, до свого візка. – Якби твій кінь міг бігти чвалом, я б сказала тобі: скачи до краю гайка, поглянь, чи є хто на луках.
Просити себе двічі Фабріціо не змусив. Він виламав тополину гілку, обчухрав її і заходився щосили шмагати свою шкапину. Вона понеслася галопом, але за хвилину знову потрюхикала. Маркітантка пустила свого коня учвал.
– Стій, почекай! – кричала вона Фабріціо.
Невдовзі обоє виїхали з гаю. Зупинившись посеред луків, вони почули страшенний гуркіт, гармати й рушниці гатили звідусіль: справа, зліва, ззаду. В далечині їм відкрився куточок битви, – гайок, із якого вони виїхали, ріс на пагорбі, що височів на вісім-десять футів над луками, але на самих луках не було ані душі. Луки на відстані тисячі кроків од них були облямовані довгою смугою рясних верб. Білий дим підносився над вербами, іноді клубочачись і вихрячись у небі.
– Аби ж то знаття, де наш полк, – мовила заклопотана маркітантка. – Їхати навпростець луками не можна. Послухай-но, – сказала вона Фабріціо, – якщо ти наткнешся на ворога, штрикай його одразу шаблею, а не показуй, який ти рубака.
Та в цю мить маркітантка помітила тих чотирьох солдатів, про яких ми щойно згадували. Вони показалися з лісу,