натомість вовчицю табір вабив, і їй не хотілося йти від нього. Але коли одного разу вранці повітря наповнилося гучним пострілом і заряд потрапив у стовбур дерева на кілька дюймів вище від голови Одноока, вовки перестали вагатися й утекли легким твердим кроком, швидко збільшивши відстань між собою й небезпекою, що їм загрожувала, на кілька миль. Вони не пішли далеко – усього кілька днів шляху. Прагнення вовчиці знайти те, що вона шукала, перетворилося в нагальну потребу. Вона обважніла й не могла прудко бігати. Якось, переслідуючи зайця, – заняття, що не становило для неї зазвичай ніяких труднощів, – вовчиця знесиліла і прилягла відпочити. Одноокий підійшов до неї; але коли він ніжно торкнувся її шиї, вона так злобливо огризнулася, що він відскочив назад, докладаючи кумедних зусиль, щоб уникнути її зубів. Вона робилася з кожним днем більш запальною, він же, навпаки, виявляв усе більше терпіння й турботи.
Нарешті, вовчиця знайшла те, що шукала. На декілька миль вище протікала невелика річечка, що впадала влітку в річку Макензі. Натомість узимку вона замерзала до самого кам’янистого дна й перетворювалася від верхів’я до гирла в білу застиглу тверду масу. Вовчиця йшла втомленою ходою попереду, а за нею плентався Одноокий; раптом, помітивши навислий виступ високого берега, вона звернула вбік і попрямувала до нього. Весняні урагани й сніги, що тануть, підмили берег, утворивши в одному місці невелику печеру з вузьким проходом.
Вовчиця зупинилася біля входу в печеру й ретельно оглянула стіну. Потім побігла вздовж її підмурка спочатку в один бік, потім у другий, до того місця, де кам’яна маса круто відривалася від м’якої лінії берега. Повернувшись до печери, вона ввійшла усередину; там їй довелося проповзти близько трьох футів, після чого стіни розширилися, утворюючи невелику округлу камеру, приблизно шість футів у діаметрі. Стеля розташовувалася майже над самою головою, проте там було сухо й затишно. Вовчиця ретельно оглянула всю печеру, а Одноокий, що повернувся, терпляче чекав її біля входу. Вона схилила голову, опустивши ніс до землі та простягнувши його якнайближче до своїх щільно стиснутих ніг; потім, зробивши навколо цієї точки кілька кіл, вона з важким зітханням, мабуть, більше схожим на стогін, згорнулася клубком, витягнула лапи й лягла мордою до входу в печеру. Одноокий, із цікавістю нашорошивши вуха, глузував із неї, і при світлі денних променів, що проникали в печеру, вовчиця могла помітити контури його хвоста, яким він добродушно помахував.
Вона міцно притисла вуха до голови, кокетливим рухом спрямувавши їхні загострені кінці назад і донизу й мирно висолопила язика, показуючи таким чином, що почуває себе цілком задоволено та спокійно.
Одноокий був голодний. Він улігся біля входу й заснув, але сон його не був спокійним. Він часто прокидався й прислухався до того, що діялося в навколишньому світі, де квітневе сонце яскраво блищало на снігу. Крізь дрімоту до його слуху доносився дзюркіт струмочків, і він підводився, напружено ловлячи ці звуки. Сонце повернулося, і північна природа, що