на видноті. Даровані колись м’які іграшки вчора пішли одна за одною в картонну коробку під ліжком, теж безслівно дорікаючи і нагадуючи кожна свою історію. Тільки рудий плюшевий ведмедик, несподіваний подарунок від мами на вісімнадцятиліття, вирушав у нове, доросле життя, спакований разом з одягом і косметикою.
Женька зітхнула, зціпила зуби, стримала зрадницькі сльози від прощання з дитинством, хоч яким воно було, від непевності в майбутньому, від тривоги перед наслідками змін, які сама собі влаштувала, бо несила вже було жити, як раніше. А крім того, у неї затримувалися місячні й були причини нервувати ще й через це.
На сходах за дверима чекав Ілля, який давно нишком позирав на неї небайдужим оком, а після тієї вечірньої грози з поцілунками, мабуть, вирішив, що з цього щось вийде. А Женька досі не визначилася, бо хлопець цей був не зовсім таким, як інші «на районі», хоч і росли всі разом. Мабуть, лише він один з усіх був дитиною з пристойної родини, де батьки не розлучалися, не «сиділи», не пили, не билися, його не ображали, а навпаки – ставилися по-людськи, платили за навчання і всіляко підтримували. Майже ідеальна картинка! І чому такому хлопцю не вистачало саме її, Женьки?!
Але пропозицію допомогти з переїздом учора було прийнято, Ілля підхопив обидві сумки, вона почепила ще одну торбу через плече, замкнула двері, і вони ввійшли у ліфт.
– Не передумала? – спитав її Ілля.
– Ні.
– Не жалкуватимеш?
– Життя покаже. Але все одно навряд повернуся. Принаймні жити. Ходитиму до мами. На млинці, – всміхнулася вона і тріпнула волоссям.
Ілля нахилився, уперся лобом в її маківку і завмер. Міг би – обійняв би її, малу… Так захотілося раптом захистити її від усяких негараздів. Але руки його були зайняті тими сумками, і він зробив, що зробив, прошепотівши при цьому:
– Не переживай. Усе розрулиться. Я щось придумаю.
– Ой! – сердито струснула головою Женька. – Ще ти мені тут почни! Придумає він! Не чіпай мене сьогодні! І без тебе…
– Не чіпатиму, – зітхнув Ілля. Біля під’їзду стояло таксі. Хлопець рушив до нього.
– Ти б іще контейнер замовив! – просичала від несподіванки Женька, але не стала сварити хлопця на очах у цікавих бабусь і молодиць із дітлахами, що тупцювали неподалік, а й сама впевненим кроком рушила до машини.
– Сідай, не бурчи, не на скутері ж тебе перевозити? – Ілля закинув сумки в багажник і відкрив перед дівчиною дверцята.
Скутер у нього дійсно віднедавна був, та аж ніяк не підходив для вантажних перевезень.
Перше, що промовила господиня, літня й самотня Ольга Яківна, було:
– Тільки ніяких хлопців! – Вона загородила собою прохід, побачивши за спиною квартирантки високого парубка з двома сумками в руках. – Ми ж домовлялися?! Ніяких хлопців! Син дозволив мені здавати кімнату, але ніякого борделю тут не допустить, хоч і живе окремо.
– Так-так, пані Ольго! Це Ілля, мій двоюрідний брат, він