глузд вирішив угамувати шаленство скривдженого автора й усе ж дослухати. Іноді й товсті коротуни говорять щось розумне. Таки він головний редактор, переконував здоровий глузд, людина, яку годує слово, до неї варто прислухатися.
– Посередність у кожнім слові, подібною макулатурою в мене завалена вся шафа…
Ударити в морду закортіло вдвічі сильніше. Ударити в ніс, щоб із цієї товстої червоної картоплі полилася крівця. Полилася по пухких губках, гладенькому підборідді на ідеальну білу сорочку. Ударити так, щоб кісточками пальців відчути, як ламається носовий хрящ.
– Ви мене слухаєте? – товстун підвищив голос.
Молодий хлопець, який сидів напроти, здригнувся. Було неприємно залишати такі райдужні фантазії, але реальність вимагала його присутності.
– Так, звісно, і дуже уважно.
– Як вас? Забув!
– Микола, можна просто Коля, – хлопець посміхнувся.
– Отож, Колю, – продовжував головний редактор. – Звичайно, у вашому творі є зернина чогось нового, оригінального, але загалом це суцільна банальщина. Та ще й із безліччю граматичних помилок.
– Але ж редактура їх виправить.
– Юначе, можливо, ви вважаєте, що редактор за вас і книгу напише? Редактор на те й редактор, щоб редагувати, а не писати. А редагувати тут нема що, тут треба писати все з нуля. Творові потрібен стиль, сюжет, напруга. А у вас що?
– Що?
– І що у вас за обсяг?
– Тридцять тисяч слів, мені здається, за таким обсягом майбутнє літератури. Динаміка сюжету, відсутність великих описових частин. Книга для нового покоління. Молодь лякають товсті фоліанти. А такі твори не втомлюють, узяв у дорогу, прочитав за раз, перейшов до наступного.
Товстун замахав руками.
– Припиніть нести казна-що. Я в цьому бізнесі майже двадцять років, і те, що ви говорите – це цілковита…
– Посередність, – хлопець посміхнувся.
Посміхнувся хижо, із викликом. Товстун здригнувся, але продовжив.
– Нісенітниця! – закінчив він. – Цілковита нісенітниця! Цікавий роман не стомить ніколи! Треба як мінімум сто тисяч слів, якщо ви претендуєте на звання автора романів.
– Але ж «Алхімік» Коельо приблизно такого ж обсягу?
– Ви не Коельо, – заверещав редактор. – А ваш…
Він потряс рукописом Миколи.
– Це далеко не «Алхімік», я чому з вами так довго розмовляю – я хочу, щоб ви зрозуміли, що я не проти вас, я за вас. Але вам потрібно багато й ретельно працювати…
Микола й сам не міг збагнути, чому черговий редактор чергового видання так довго з ним розмовляє. Куди поділися короткі повідомлення: «Дякуємо за вашу увагу до нашого видавництва, але, на жаль, ми не зацікавлені у вашому творі». Чому цей товстун майже п’ятнадцять хвилин каламутить повітря подихом гастриту, чому не доручив секретарці відшити чергового писаку-посередність електронним листом?
– Ви знову кудись відволіклися, – пробубнів товстун.
– Я тут, – відповів