про яку я розповідала) і шалено ненавиділи себе, і здивувалася тому, як сьогодні все змінилося: я дивилася на себе майже з ніжністю. Мене більше не дратував мій зріст, через який мене завжди ставили на фізкультурі першою, довге неслухняне волосся пшеничного кольору, світлі (я завжди казала – «поросячі») очі, котрі тепер дивилися на світ не крізь зменшувальне скло. Я була в джинсах і светрі. Але якби змінити це все на яку-небудь красиву сукню, то…
Я заплатила сто вісімдесят гривень і вийшла з магазину…
…вийшла з магазину і відчула дивну річ.
Важко пояснити, що саме відбулося. Оскільки я людина досить приземлена і люблю пореготати, то я б зробила таке порівняння: надувний матрац! Ось він, матрац, лежить згорнутий і нікому не потрібний, притрушений пилом чи тальком, мов цупка клейончаста ганчірка, із зібганими заломленими краями, невизначеного кольору – і от його починають надувати чи накачувати повітрям. І він розгортається, поволі набуває форми, стає пружним, стає справжнім маленьким човном, готовим плисти по морях-океанах!
Ось приблизно таке сталося зі мною. Аж груди розпирало так, що стало важко дихати. Певно, я могла б злетіти в повітря і стати першим летючим матрацом в океані хмар.
Хоча на небі не було жодної хмарини. А все – через найменше виконане бажання. І трохи через те, що на дні моєї склянки, котрою була моя душа, лишилося зовсім мало живильної вологи. І кожен ковток здавався неймовірно смачним.
Що далі?
Навпроти магазину стояв костьол. Я була там давно, на якомусь концерті, а потім довгі роки мріяла потрапити туди, але завжди не доходили руки, бо Вадим не дуже любив слухати класичну музику, а самій ходити туди не дуже зручно. Цікаво, що там тепер?
Двері відчинено. Я наважилась зазирнути досередини, адже почула, що звідти лунає музика. Мабуть, репетиція.
Дивно, але на вході мене ніхто не затримав. Я швидко увійшла в темряву і сіла на останньому ряду. В костьолі дійсно йшла репетиція. Грали Баха.
Це була фуга «Всі люди мають померти».
Дуже вчасно!
Я одразу впізнала її. Вона не схожа на інші твори – найкоротша, надто монотонна і тиха, в ній, мов у нерухомому морі, плаває лише одна нота, зникаючи і знову піднімаючись на гребінь. Я уявила, як у потоці монотонної мелодії плаває паперовий човник із маленькою запаленою свічкою. Ця свічка зникає і знову виринає, але човник не бореться з потоком – він бореться лише з собою, намагаючись тримати свічку рівненько до самого кінця мелодії…
Господи, подумала я, слухаючи все це, коли стану перед Тобою, я не проситиму прощення. Хто я така, аби щось говорити в цю мить? Але, Господи (музика, музика підносила мене до склепіння, під самісінькі ЙОГО очі!), покажи мені сьогодні ті квіти, які я бачила у дитинстві, дай мені краплю меду на язик, витри мої сльози, зроби так, аби я не відчула болю.
Ти завжди давав мені терпіння і поміркованість – скинь їх з мене хоча б на хвилину, аби я побачила світ таким, яким він є!
Тільки зроби це просто зараз!
Сьогодні! Адже потім я нічого не посмію просити! Як пінгвіни, риби та інфузорії…
Я