у себе смерть – безбарвну і чисту.
Ми – два останні поети в цьому місті,
але не задля нас буде воно врятоване.
Ти дзвониш далеко за північ і говориш по колу,
тримаючись за слухавку,
яку вперто просиш не класти.
Мої сльози мають горілчаний присмак і печуть так само.
Я кажу тобі, що все буде добре, й знаю, що не буде.
Бути жінкою – це щодень
народжувати світ заново.
Бути чоловіком – щодень умирати
в народженім жінкою світі.
А бути поетом – просто хвороба духа,
надто в цьому місті, яке тепер спить,
тільки з Оболоні на Печерськ гуде телефонна пуповина.
І вірші гірчать, як оцет,
котрим змочено губку, настромлену на списа.
Лариса Денисенко
Коли ангельські крила смердять перегаром
Сергійович впав у дитинство, як це часто буває в снах, коли повертаєш десь на розі, бачиш те саме місто, тільки інші будинки, більше дерев, більше пилюки на дорогах, але ноги від неї не брудняться, хоча ти бігаєш босоніж, бо ж – хлопчик.
До тебе підходить та сама циганка, не яскрава і трояндова, таких можна бачити на концертах, ні, вдяганка на ній тьмяна, невиразна, у чорному волоссі, що вибивається з-під хустки, поблискує на сонці сивина, вона пильно дивиться тобі в очі, бере за руку, розвертає до себе твою брудну долоньку й каже: «В тебе подвійний ангольський захист, синку, родився ти на велике свято. Але не провокуй їх, не провокуй. А помреш ти, дитя, не своєю смертю».
Він тоді втік від неї, біг довго, але голос її лунав у вухах, не зникав, оселився десь всередині тіла – назавжди, як виявилося згодом. А тоді він думав, що ж це вона казала таке? Як це – вмерти не своєю, отже, тоді чужою смертю? То чиєю смертю він помре? Хто ж натомість помре його смертю? Він трусив головою, робив таке й тоді, коли стояв під яблунею, а вона засипала його пелюстками, однак думки про смерть та ангелів не витрушувалися. Тоді він подумав, що ці думки з кігтиками, на відміну від гладеньких та легких квіткових пелюсток. Він і досі не розуміє, як це – вмерти не своєю смертю, чиєю тоді? Циганка здіймала ногами земляну пилюку, йому, малому, ввижалися в фонтанах пилу хижі пащі та роздерті на шмаття немовлята. Хотілося кричати, але звук хтось украв, він роззявив рота, щоб випустити з себе нічні жахи. Стогін цих жахів його й розбудив.
Сергійович розплющив очі: поряд сиділа Ірка, його донька, дивилася в одну точку на стіні, не спала, не читала, застигла, так наче вибагливий митець зараз малював її портрет. Певне, довго сиділа, підклала під куприк подушку, щоб не втомлювалася спина. Втім, Сергійович того всього не помічав, йому було зле.
Він хотів запитати, що вона тут робить, але спочатку довго відкашлювався, відчуття було таке, наче виверне зараз на оглядини Богові свої легені.
Ірка тим часом підвелася, взяла склянку з водою та кілька пігулок, що вже чекали на синій кришечці. Протягнула то все батькові, він слухняно проковтнув, запив.
Сергійович