на сімдесятиріччя, він був певен. І вона мала рацію. Принаймні частково – ці роки Івану Федоровичу давалися найтяжче.
Він сидів за прилавком і вивчав свіжий випуск щотижневої газети. Зараз уже ніхто не читає газет. Усі ці телефони, планшети й комп’ютери геть замінили паперові видання, які йому так подобалися, що він досі передплачував деякі з них. А нещодавно Іван Федорович надіслав листа своїй дружині поштою. Хоча воно ще не дійшло, але обов’язково одного дня вона відкриє поштову скриньку, а там буде лист від нього з банальним віршиком про кохання. Ото стара здивується! Авжеж, здивується. Це тобі не повідомлення у «вайбері» набрати за секунду, а цілий поштовий ритуал. Скоро, мабуть, діти читатимуть про це в підручниках з історії. Його онук кликав це «доісторичними плюшками», але Іван радів, що мав можливість користуватися ними. Він дістав олівця та прийнявся розгадувати кросворд, як задзвенів дверний дзвінок.
– О, Максиме, вітаю.
Високий м’язистий чоловік, років тридцяти на вигляд потиснув руку власникові магазину.
– Вітаю, Іване Федоровичу.
– Тамара якраз сьогодні спекла тістечка, як ти і просив.
– Чудово! Я за ними і прийшов. Ліза буде дуже рада.
Продавець нахилився, щоби дістати з-під прилавка замовлення.
– Щоправда, одна з коробочок трішечки прим’ялася в дорозі. Але з тістечками все гаразд, – він дістав великий пакет, обережно склав у нього коробки й повернувся до свого покупця.
Максим виглядав дуже напруженим та, здавалося, не дихав, хоча видавав якийсь звук, на кшталт ричання. Обличчя його було багряним, а на шиї здулися вени. Він незворушно дивився на Івана Федоровича виряченими очима.
– Що з тобою, хлопче? – у голосі власника магазину звучав неприкритий страх.
Максим вдарив рукою по прилавку – льодяники та жувальна гумка посипалися на підлогу.
Він вдарив ще кілька разів, розбивши велику вітрину. Розмазані червоні сліди крові залишалися на розбитому склі.
– Господи, хлопче, заспокойся! Зроблю тобі знижку.
– Ні! Ні! Геть! Йди геть! – кричав Максим, хапаючись за голову.
Він ходив поміж полиць, б’ючись головою об стіни.
– Йди геть! Припини! Припини!
Він впав на коліна, трясучись, ніби від холоду.
Іван Федорович схопив телефон, щоби викликати швидку, але Максим різко здійнявся на ноги та вибив телефон зі слабких рук. Наповнений злобою погляд був спрямований на переляканого старого.
– Будь ласка, хлопче… Максе… я не знаю, що сталося, але ми ж із тобою не перший рік знайомі… будь ласка, йди собі.
Максим схопив старого за шию та щосили штовхнув його на полицю позаду. Непритомне тіло Івана Федоровича привалило банками з консервацією.
Максим вдихнув повні груди повітря, підняв телефон та набрав номер.
«Слухаю», – почувся жіночий голос на тому кінці.
– Я прокинувся. Термінова справа. Зібрати всіх на базі «Київ».
«О, пане Ла Морт. Так. Усе буде зроблено. Висилаємо