їх підвішують до стелі й до неба, щоби світили людям провідними зірками.
Ковбаса. Любов моя. Forever.
Нонг Кйо, 5.02.09
Целофановий кульок – тренд ностальгуючих за СССР-ом
У першому класі Орися Степанівна вголос читала з «Читанки»:
– Пам’ятаєш, там, на розі, де ти щодня повертаєш у маленьку вуличку до школи, сидить чорний хлопчик? Звати його Тобі. Йому стільки ж років, як і тобі, він залюбки грався б і вивчав різні предмети, як і ти. Але Тобі не може ходити до школи. Йому не так пощастило, як тобі. Він мусить щодня сидіти на своєму стільчику під магазином, чекаючи, коли хтось навідається до нього почистити взуття. Так Тобі заробляє на життя. Крім Тобі в його негритянській родині є ще троє маленьких братиків і сестричок. Батька немає, а їсти дітям треба щодня…
Ну, десь так. Далі пропонувалося не відводити від Тобі очей і ще раз зрозуміти, як же мені, незґрабі, котра йде до школи, пощастило.
Я слухала й зосереджено думала, де ж у нас у Яремчі сидить отой Тобі. Ну, так, на повороті з вулиці Леніна на вулицю, що веде до Маленької школи, є магазин. «Едельвейс» називається. А біля нього – три автомати з газованою водою. Два з білою по одній копійці і один з жовтою по три, бо солодка. Але ніякого хлопчика-негра зі щітками для взуття я там не бачила. Гм. Треба ше завтра подивитися.
А то ще була історія про червоні шкіряні черевички для негритянської дівчинки, чия мама працювала на фабриці. Так ось, працювала вона днями і ночами, поки наскладала дитині на омріяні капчики, купила їх без примірки (чи то для сюрпризу, чи тому, що неграм міряти взуття в безсердечній Америці зась), а вони малій і не підійшли. Замалі виявилися. Бідна мама повернулася в магазин, поміняти товарну одиницю хоче, а продавці: ноу-ноу, мадам. Як то ми їх назад заберемо, якщо в них улізала нога чорного чєловєка? А звідки знаємо, шо влізала? Так все просто: якби не влізала, як би ви взнали, шо капець замалий?!
Бідна мама-негр розвернулася, щоби похнюплено йти додому, аж тут нагодився цілком білий дядя, та ще й пристойно вдягнений, із аболіціоністів, видно, родом, вийняв у неї коробку з рук і каже: я візьму. У мене в дочки от якраз такий розмір.
Локальний хепі-енд не відміняв головної моралі: ми, падлюки з другого класу, мали щодня радіти і молитися бронзовим барельєфам героїв ВВВ за те, що живемо в Радянському Союзі. Де можна безкоштовно ходити в школу й безпроблемно купувати чорні, білі й сірі чешки свого розміру у «Спорттоварах». Червоні з’являлися рідше. Та й куди їх вдягати, якщо дівчатка – то завжди сніжинки, а хлопчики – зайчики? Хіба б лисичка якась затесалась у тих червоних чешках.
Дев’яносто другий рік.
Важко нині сказати, що за психоз на нас тоді напав був з приводу целофанових кульків. Бо ж наче не ходили вже діти з радянськими ранцями, прикрашеними кволими зайчиками-ведмедиками і класними дошками, – у всіх з’явилася якась подоба рюкзаків. Але чи то ми вже доперли, що носити рюкзак на двох плечах некруто, але ще не доперли, що на одному