було залишити безкінечні кола перероджень довкола садка «Гірський струмочок».
Похара – Яремча, 2010–2011
Триб’ют Німецькому Пупсику
– Поїдемо до Німеччини! – оголосила мама восьмирічній мені, і звучало це десь так само реально, як коли б нашому вісімдесятирічному сусіду Шуріку запропонували полетіти в космос.
Отже, мене брали, а дворічну Галю – ні. Це означало головне: нікого не доведеться бавити і всі солодощі діставатимуться виключно мені, а на всі нові іграшки я і тільки я матиму право першої ночі! Ага, ну так. Іще картинні галереї, музеї та інші другорядні речі.
Для того щоби кудись поїхати за межі Радянського Союзу, треба бути вклеєним у мамин паспорт.
– Підемо у фотоательє, – постановила мама. – Треба тобі паспортну фотографію.
Я вже десь чула, що паспортна фотографія – то надзвичайно важливо. Бо потім, у старості, коли забудеш, яким ти був, тільки з паспортної фотографії про себе й судитимеш. (Лишенько! Нащадки, глянувши на мій уже «дорослий» паспорт, вважатимуть мене закоренілою рогулихою з прямим проділом, чорним гольфом під горло і яскраво-салатовим піджаком поверх того гольфа… Та ще й лице в ті часи модно було робити серйозне, ба навіть звірське, і вбережи тебе Боже всміхнутися!)
Тоді, як і на описаному сімнадцятирічному фотороботі, я страшенно довго вибирала, що б то вбрати на мою першу закордонну фотографію. Мучилася. Знімала одне й натягала інше. Кольори ніяк не підходили. Нарешті в кастингу переміг рожевий спортивний костюмчик. (Це при тому, що фото було чорно-біле…)
Мама акуратно підстригла й причесала мені гривку. Я сіла на стілець до фотографа з рівною спиною й дуже рівним ротом – жоден кутик нікуди не смикнувся, як і жоден м’яз на обличчі радянського громадянина, що збирається за соціалістичний кордон.
Якби мене тоді хтось із офіційних представників посольства чи офіцер на кордоні спитав про мету поїздки, я б відповіла:
– Пупсіки.
Саме так. Маленькі німецькі пупсики. З головами, що пахли цукерками, мали шоколадний колір і навіть трохи смакували шоколадом, якщо їх покусати. Пупсики цікавили мене ще більше, ніж ковбаса і шинка, котру, як подейкували, німці їдять на сніданок, обід і вечерю, зовсім не дбаючи про життєву необхідність першого у своєму щоденному раціоні. До того ж ковбаси завжди могла накрасти у себе на м’ясокомбінаті й принести моїй бабці Галька Сліпа, а от пупсиків їй не накрасти й у наступній інкарнації.
Подібні пупсики вже були у когось у дворі в Черкасах. Ба навіть були справжні Пупси, завбільшки з реальне немовля, гумові, з очима, що заплющувалися. От тільки у мене було щось пластмасове й тверде, що називалося «Кукла Валік». Очі в кукли-валіка були намальовані фарбою – блакитноока кукла-валік ніколи не спала. Голову вона мала лису й гладеньку (на фарбі для волосся радянська іграшкова індустрія заощадила). І дарма, що у мене була ціла армія Собачок-Жовтиків і Черепашок-Лесь – уже не кажучи про ляльок,