Не вурдалаки. Светлана Талан

із нас повинен і там працювати. Діти всюди однакові: що в селі, що в місті.

      – Можливо, буде нелегко.

      – Я готова до будь-яких труднощів! – бадьоро кажу їй.

      – Це добре, дуже добре, – каже вчителька та погладжує моє волосся. А мені так приємно, ніби знову опинилася в далекому дитинстві.

      Надія Іванівна приносить мені кухлик молока.

      – Пий, дитинко, – каже, як колись.

      – Дякую, – відповідаю я, хоча вже не відчуваю себе дитиною.

      Я п’ю молоко і ніяк не наважусь сказати, що мрію мати таку косу, як у неї.

      – Марічко, у тебе гарне волосся, – каже вчителька. – Будеш відпускати косу?

      – Як у вас! – випалюю на одному подиху і чомусь червонію.

      … Ми з Валею живемо, як і на першому курсі, у Лідії Максимівни. До речі, вона так зраділа, коли перед навчанням ми завітали до неї.

      – Як добре, що ви знову будете у мене жити! – сказала старенька. – А то я швидко до людей звикаю, а відвикаю тяжко.

      Ледь вийшла господиня за двері, Валя одразу ж привіталася з блощицями:

      – Ну що, мої дорогенькі, наскучило стару кров пити? Ми вже привезли вам молодої, новенької та свіженької. Тож гайда всі на нас!

      Я розсміялася, а Лідія Максимівна заглянула до кімнати та сказала:

      – Як все-таки приємно чути ваш сміх! А то, коли я вдома сама, від тиші аж у вухах дзвенить!