будинку, що й ми, точніше – квартирували. Але завжди тиха й неспішна бабуся вихопила в них просто з рук заплямований папір і почала його розгортати, по одному жмаканому листочку відкладаючи набік. В останньому, найбруднішому, сховався справжній оселедець. Темна, сіро-синя спинка, сріблясто-сірі боки, біле черевце з вохристо-золотистими смужками присохлих плавців. Голова з лискучими перламутровими зябрами й запалими очима під рудуватою плівкою. І дух від оселедця йшов густий та сильний. І хоч я оце і бачив оселедця, і чув його пахощі вперше, мені аж закрутило в шлунку й почала напливати слина – так ураз закортіло скуштувати дивний наїдок. Та бабуся знов загорнула оселедця в масні листочки й поклала посеред столу. Що бабуся сказала дівчатам, не пам’ятаю. Тільки вони одразу вшилися з кімнати. Бабуся налила води з цебра, що стояло між дверима й плитою, у чавунний казанок. Поставила на конфорку. Запхала в плиту цурпалки. Певно, що в плиті під золою ще були жаринки, бо скоро крізь тоненькі щілини між казанком і чавунними кільцями конфорки пробилися тонюсінькі-претонюсінькі цівки блакитного диму. Та одразу ж і розвіялись. Бабуся вкинула до казанка дві великі морквини. Поки бабуся Мінна мила картоплю в різанці й закладала її в казанок та підкладала полінця до печі, у сінях раз по раз тупотіли, хряскали дверима, скрикували й хихотіли дівки.
Як забулькало й почало бризкати з-під щербатої кришки, бабуся ще раз пошаруділа кочергою в топці, обережно поставила кочергу на місце та й пішла з кімнати… Повернулась не скоро, бо й вогонь у пічці почав затухати, і вода під кришкою ледь-ледь булькотіла. Та зате вся кімната аж під низьку стелю виповнилася запахом вареної картоплі. А от чи ще й морквою пахло, не пам’ятаю. Але що були дві здоровенні морквини, пам’ятаю добре. Коли вони охололи, то пішли і на вінегрет, і на «форшмак із сельодки». Насамперед бабуся обережно поклала на стіл чавунну м’ясорубку. Схилилась до плити й заклала в топку все, що ще лишилося перед дверцятами.
Темну, просто чорну, чавунну м’ясорубку бабуся розкрутила й по частинах розклала на чисті дошки старезного столу. Чорний чотириконечний ніж, блискуче кружальце з чорними дірочками, світлий, як срібло, блискучий гвинт, криву ручку з дерев’яним засмальцьованим держаком, саму трубу з ногою для кріплення та гвинтик бантиком, яким кріпилась ручка до гвинта.
До «нашої» кімнати-кухні зазирали не тільки шебутні дівчата, а й старі хазяйки. Наче їх було три, а може, дві?
І під той гуркіт дверей, тупотіння та хихотіння бабуся Мінна взяла обсохлі, і тому тепер тьмяні, картоплини й сточеним посередині ножем із золінгенівської криці здерла тонкі сірі лушпайки. Поскладала гладенькі голі жовтуваті картоплини в глибоку глиняну миску. Руду полив’яну миску миргородської роботи з якимись білими квітками на боках. Після картоплі настала черга цибулі. Без золотавої лискучої луски одні цибулини виявилися білі, а інші – фіолетові. Сльози рясно котилися з бабусиних очей від їдкої цибулі. Бабуся, не випускаючи ножа, кулаком витерла сльози. І я боявся, мені аж у животі стискалось, щоб вона не