ходили кіммерійці, туди, врешті, вирушили і скіфи – за здобиччю, за багатством (до походу на Кавказ скіфи були бідними), за славою, що воронням кружляла і каркала слідом за непереможними військами, які рухалися у всіх напрямках. Скіфи на той час вже були міцно зорганізовані у воєнні дружини на чолі з тямковитими вождями, що вели їх від однієї перемоги до іншої. Там, у степах Передньої Азії, в мішанині тамтешніх народів, в полум’ї пожеж, гущі битв, в іржанні коней і криках воїнів розпочався героїчний період їхньої ранньої історії. А в степах Північного Придніпров’я, їхній молодій тоді батьківщині, ворогів достойних для них не було. Та й багатства теж. І тоді скіфські загони на чолі з верховним своїм вождем Ішпакою вирушили на південь і пішли через Північний Кавказ (Геродот свідчить, що скіфи йшли, маючи праворуч Кавказький хребет). Перейшовши через Кавказ (гори їм, степовикам, не виявилися перепоною), галасливими ордами, що налітали голодною сараною, вигулькнули вони зненацька в Передній Азії. І відразу ж справили жахне враження, що його до того ні від кого не зазнавали тамтешні народи й племена – як про те й писав пророк Єремія, сам, до речі, наляканий.
Ось тоді вождь їхній Ішпакай, а він був першим серед рівних, якого навіть свої вожді побоювалися, захопивши багато землі, створив там царство своє – як свідчить Страбон, на найкращих землях вірмен.
Так виникло перше скіфське царство, що було назване царством Ішкуза (одне з найменувань синів змієногої богині) і попереду в нього було кілька десятиліть суцільних перемог – аж до кривавого бенкету Кіаксара, коли скіфи необачно дадуть маху і втратять все, що до того мали. А втім, невезіння – це така штука, що часто, надто часто, приходить після успіхів, особливо приголомшливих, коли утверджується самовелич і втрачається розумна обережність та далекоглядність, вкупі з тверезістю, коли переможці, захмелівши від своїх постійних перемог, так і не вийшовши зі стану сп’яніння власною величчю, втрачають ґрунт під ногами й опиняються не в реальному світі, а в якомусь ними ж самими й вигаданому. Але це буде пізніше, через десятиліття, а тоді, створюючи своє перше царство, царство Ішкуза на землях вірмен, прибульці, як і водиться, до нитки обібрали аборигенів, непокірних знищили, частину вигнали, а решту, залякавши, підкорили в якості чи не своїх рабів. Та й почали царствувати в царстві свому.
Проте утвердитись і обжитися як слід на новому місці не встигли (та й часу на те не мали). У ті роки війни між народами ніколи не затихали в Передній Азії і були таким собі способом життя, ледь чи не природнім, узвичаєним, коли іншого життя ніхто й не уявляв.
І скіфи так захопилися легкими, як їм здавалося, перемогами в чужих краях, що вже ставали їм своїми, що й застряли там, забувши і про покинутих жінок в далекому Причорномор’ї – правда, вони час од часу посилали туди поранених, ослабілих чи постарілих, передавали дарунки сім’ям, мовляв, чекайте, ось-ось доб’ємо тутешніх багатіїв, наберем побільше золота та й повернемось. Хіба ж так тоді заживемо!
Але