напували кров’ю – в жертву богу-мечу приносили не тільки тварин, а головно – людей. Військових полоняників, яких у скіфів завжди було чимало – після кожного вдалого походу…
«Пий, Арес, солодку кров ворогів!..»[26]
Коли скіфський юнак, ставши воїном, убиває першого у своєму житті ворога, він неодмінно п’є його кров. Прокусивши жили на шиї у поверженого вояка, він висмоктує гарячу, ще паруючу кров, аби стати відважним і хоробрим, аби воєнне щастя ніколи його не зраджувало, аби ворожа кров дала йому силу і звагу.
І немає у Скіфії чоловіка, котрий би не попробував ворожої крові. А якщо і знайдеться такий, хто ніколи не вбивав ворогів, то його і за чоловіка не мають.
«Йди до жінок, у кибитку, – зневажливо скажуть йому. – Тобі нічого робити серед справжніх чоловіків Скіфії!»
І тому всі чоловіки Скіфії п’ють солодку кров повержених ворогів. П’є кров і бувалий воїн, коли здолає особливо грізного і відважного воїна, щоб самому стати ще хоробрішим. Недарма ж у скіфських воєнних піснях з давніх давен співається про «солодку кров ворогів».
П’є ворожу кров і скіфський воєнний бог Арес.
Пантеон скіфських богів та богинь з предковічних віків незмінно очолює Папай – бог грому і блискавки, покровитель скіфського гнізда. Скіфи шанують Папая, вітаючись, завжди кажуть: «Хай бог Папай пошле тобі здоров’я!» Хоча в руках Папая і грізний грім, але це мирний і добрий бог.
Інша річ Арес, бог війни.
Війни не затихають роками, і в Ареса завжди вистачає роботи. Безжалісний бог війни! Годі молити у нього милосердя, рятунку. Він не знає ні жалю, ні співчуття. Його збуджує лише кров. Гаряча, пролита кров. Він багне крові, і його щедро напувають кров’ю. І своєю, і чужою.
Жодному богові, навіть самому Папаю, не ставлять скіфи кумирів, не зводять храмів та вівтарів. Обійдуться мирні боги і без зайвого клопоту із святилищами.
Інша річ Арес – бог війни.
Йому, єдиному серед усіх богів, споруджують величезні святилища у всіх краях і землях Скіфії. Смерть чекає кожного, хто забуде принести Аресу щедрі дари – жертви!
Є святилище Ареса і в краї Тапура. Хоча воно далеко в степу, але видно його здалеку. Тисячі в’язанок хмизу, щільно складені одна на одну і добре втоптані, утворюють чималу споруду кроків двісті довжиною, а висотою у зріст вершника. З трьох боків стіни прямовисні, лише з четвертого покатий спуск. За зиму хмиз осідає, і тому щовесни привозять по п’ятдесят повозок нового хмизу й оновлюють святилище.
На вершині святилища – трикутний майданчик, а на нім стоїть прадавній залізний меч, для богатиря кутий, із широким лезом…
Той меч і є бог війни Арес.
Немає у бога обличчя.
Зайве обличчя богові війни.
Меч – то його обличчя.
А меч оновлюється кров’ю.
На широке плато вихопились вершники і закричали, розмахуючи короткими мечами:
– Арес! Долиною сини твої