Ось такий, з сутінковим вузьким обличчям королівського блазня, з поглядом-стилетом, і рішучими вустами – дуже сподобався б. Виглядає він так, ніби одним позирком може зняти з тебе шкіру для твого ж добра, але… щось у ньому є. Влада крадькома глянула на нього ще раз і квапливо відвела очі. Потім, аби відволіктися від сумних дум, почала озиратися навкруги. Цікаво, де вони зараз? Якесь село чи містечко, як дві краплі води схоже на те, де вони з сестрою народилися і росли, де пішли до школи, й навіть закінчили її, перш ніж їхня велика і галаслива родина в повному складі перебралася до столиці. Владі подобався ритм великого міста, його шум, пульсація заповнених людьми та машинами вулиць, бульварів та площ, однак деколи – не надто часто – вона все ж сумувала за тишею провінційного містечка, чи то, ліпше сказати, селища міського типу. Либонь, таке словосполучення існує лишень в українській мові, в інших мовах та інших країнах містечко є містечком, а село – селом. А в нас ці зворушливі покручі, чий міський тип зазвичай полягає в кількох триповерхових будинках на околиці, перукарні, до якої ніхто не ходить, та амбулаторії в центрі, до якої ходять геть усі, включно з псами, котами, козами та коровами – являють собою проміжну еволюційну ланку між колгоспом і великим містом. Влада ніби знову опинилася в рідному Вербовому, де нічого не змінилося. Бо ніколи нічого не міняється в таких місцях і містечках.
Та сама центральна площа розміром як вітальня в її колишній квартирі. Та сама клумба в центрі центральної площі, де зроду-віку росте тільки бур’ян. Похилена будка очікування з дірявим дахом на автобусній зупинці – цікаво, скільки років тому тут востаннє зупинявся автобус? Крихітний сільмаг і шар пилу на асфальті перед ним, такий грубий, що в ньому із завзяттям золотошукачів гребуться дві тлусті рябі курки – жир заледве не капає з їхніх хвостів. Хирлява абрикоса із прив’ялими від пекучого сонця плодами – вже готова курага – притулилася біля пошти, навпроти сільмагу, а трохи далі, над копанкою, більше схожою на калабаню, звісила своє схоже на зелені батоги гілля сумна верба.
Сонне царство… чи царство смерті?
Влада здригнулася. Наслідок стресу, не інакше – в голову, мов шалені чортенята, навіть не лізуть, а застрибують на диво ідіотські думки. Треба з ними боротися, одним зі своїх фірмових методів, але яким? Про добру каву зараз годі й мріяти, про солодке вино чи ірландський віскі з присмаком вересового меду тим паче, а ось прогулянка – маленька і завжди доступна розкіш. Треба лише спитати в похмурого шофера, скільки в них ще часу?
Сказано – зроблено. Тамуючи недоречне бажання стати навшпиньки, Влада підійшла до сутінкового дядька, привіталася та якомога недбаліше поцікавилася, чи надовго це колесо угрузло в землю разом із маршруткою.
– Та холєра його знає, – сплюнув водій. – І я вам, жіночко, ось що скажу напевне – ви годину або й дві можете собі гуляти. Краще дві. Тут, курва-мама, звиняйте, – і дядько знову сплюнув, – ще, здається, й мотор полетів. Падло…
– А ви кардіопроктолог? – пролунав глибокий єхидний голос прямо у Влади над