достатньо глибоко в ліс, мабуть, перетнув межу вовчухівського лісництва, а вийшов на турківське. Далі на південь, до Закарпаття, гори ставали могутніші, а заразом – голі. Їхні хребти вкриті чорницею та каменем, поцяткованим лишайником космічних кольорів: салатовим, оранжевим, фіолетовим. Я любив і таке, та перевагу віддавав лісистим пагорбам, де торішнім листям біжать потічки.
Саме в такій мальовничій місцевості я й зупинився перепочити. Постелив на камінь складений удвоє светр, присів і почав куняти. Ще раніше я помітив, що дрімота сприяє пишним спалахам пам’яті. Досить було розслабитися, вчутися в місце, як перед очі самі починали лізти спогади. Кажучи мовою малюнків-«загадок», моя пам’ять щось безладно «впізнавала» в собі, і я стежив за її безцільними іграми внутрішнім зором.
Стало цікаво, що буде, коли я втримуватиму увагу на декількох спогадах одразу.
Пам’ять умить увімкнулася – ми з братом садимо чорнобривці, йому сімнадцять, мені тільки десять. Мої руки в багні – брат ллє воду в ямку, а я втискаю туди корінець розсади. Спогад дихає свіжістю. На небі – світле хмар’я. Брат розгинається, озирається на вікна кухні. І дістає з кишені сорочки погнуту цигарку – я з Вишенькою в клубі, танцюємо «мєдляк» під саморобну світломузику. Здивовано (бачу перед собою, розумію) пригадую, що в залі майже всі п’яні. Мені вже п’ятнадцять, я роздратований: гарячий пеніс тисне в джинсах. Я опускаю руки з Вишеньчиної талії трохи нижче. Це не приносить утіхи. Вона теж у тугих джинсах, і мої долоні відчувають лише тверді кишені. Тоді я вирішую присісти на камінь, бо чую, вже добряче стомився. Витягаю з торби вовняний светр. Складаю удвоє і застеляю місце під дупу. Біля ніг дзюрчить тонкий струмок, ніжний, мов дівчатко, – не відпускаючи спогадів, відволікаюся на мить. Приголомшений тим, що останній спогад, який виник всього чотири хвилини тому, далекий і яскравий так само, як ті, що трапилися рік чи п’ять років тому. Знову занурююся в дрімоту, і спогади виливаються самі, повні та насичені деталями, яких ніколи не помічав – брат пускає носом цигарковий дим і каже: дивись, Петро, я дракон. Переживаю щире захоплення братом, мене вражає його дорослість та внутрішня правильність, мені дуже подобається мій брат, а коли він курить цю сигарету, то взагалі скидається на людину, що пізнала правду світу – легенько покусую Вишеньку за вухо і намагаюся пристрасно поцілувати, мені дуже хочеться вивести зараз її надвір і натягнути по повній програмі, та Вишенька відвертається. Кладе мені руки на шию, але відвертає обличчя, мені це не подобається, і я починаю тупо закипати. Кортить заламати їй руки за – занурююся у спогад, наслухаю шепіт води в торішньому листі, кайфую від жовтого світла, котре не згори лине, а навпаки – проміниться з-під землі – хочу повернутися назад у статус-кво, але приголомшено усвідомлю, що не здатний відрізнити, котрий момент є теперішнім. Вони всі теперішні, вони всі відбуваються одночасно, кожен повний і живий, аж відчуваю себе розщепленим на чотири незалежні погляди, кожен з яких є однозначно моїм єдиним. Лунає оглушливий, ніби сповільнений металевий ляскіт. Важкий спалах блакитно-сірого,