рецензії, відгуки, поспішає до свого робочого столу, а на його згорбленій спині – академія, інститут, депутатство, членство, комісії, перекомісії, секретарство… Нема коли розбалакувати.
Іноді, правда, Максим Тадейович вертався в доброму гуморі і пристоював надовше.
– Привіт! – гукав, знімаючи капелюх, і Миколі здавалося, що від утоми над його білою головою парує легенький туманець, як ото над весняним полем після дощу.
– Доброго вечора!
– Як поживають наші вірмени?
– Живуть.
– Люблю їх, чортів.
– Я знаю, ви там бували. У мене навіть фото висить на стіні: Аветік Ісаакян, ви, Вахтанг Ананян. На полюванні.
– Було, було, – схиляє він голову. – Минулося. Варпет Аветік раніше од мене пішов. А Вахтанг ще живий?
– Живий. Мені пощастило порозмовляти з ним у Єревані.
– То хороший письменник.
– Він згадував про вас. І відкрив одну таємницю, ви не розсердитесь?
– Кажи, чого там. Мені немає чого приховувати.
– Пам’ятаєте, як ви полювали на куріпок?
– В Араратській долині?
– Так, тоді ви стріляли без промашки.
– Я взагалі був добрим стрільцем. Хоча… – Він засоромився, що похвалив себе. – Не завжди.
– Так от, Вахтанг Ананян розповів, що вони так любили вас, так хотіли вам догодити у всьому, що, потерпаючи за ваше полювання, попросили бувалого мисливця Хосіка, аби той підстрахував вас.
– Як це – підстрахував?
– Хосік – снайпер, і коли ви спускали курок, він це помічав і вистрілював разом із вами. Секунда в секунду. А ви думали, що влучаєте ви.
– Ох, ці вірмени, – засміявся він. – І тут перехитрили. Але все одно я їх люблю.
– Вони ж хотіли, щоб краще…
– Ти, синку, цього нікому не розказуй, добре?
– Домовились.
У прийми він не пішов, однак довелося розпрощатися з Голосієвим, бо його сіням-хоромам далеко було навіть до того куреня, в якому з милим рай, – двоє в тій кліточці не поміщалися. Найняли однокімнатну квартиру на Березняках (Софія якраз пішла працювати коректором), щоправда, Кость Гнатович ще довго умовляв їх жити разом, але врешті зрозумів Миколу і в їхню сім’ю не втручався. У свою трикімнатну він забрав із села сестру-одиначку, яка доглядала за ним, як за дитиною, та й Софія батька не забувала, бігала туди часто – стільки прожити удвох, то що тут казати, скучатимеш. Тим більше професор Христич якось раптово підупав здоров’ям, мусив навіть одмовитися від люлечки, і Миколу, бувало, ні-ні та й кольне думка: чи не те, що він одірвав Софію від батька, так його поранило?
Микола й сам став частіше навідувати Костя Гнатовича, проте таких гарячих розмов, як раніше, між ними не виходило, професор швидко стомлювався, йому почала зраджувати колись така чіпка пам’ять, говорив плутано, щось уже погасло у ньому, таке, як витік вогонь з чоловіка, і люлечку за давньою звичкою часом ще потягував, але порожню, теж без вогню.
Якось Микола, щоб розворушити його, почав хвалитися, що майже закінчив роботу