неї приходив лікар, але Вероніка не захотіла з ним спілкуватися. Вона попила води й знову відвернулася обличчям до стіни. До неї знову хтось прийшов. Чоловік довго про щось говорив, але Вероніка не хотіла його слухати. І тільки тоді, коли він сказав, що її мама зараз дивиться на неї й плаче від того, що онук голодний, Вероніка промовила:
– Прошу вас, дайте мені спокій хоч на годину. Мені треба зібратися з думками.
– Добре, – почула вона спокійний, тихий голос за спиною. – Я піду, залишивши на столі заспокійливе. Випийте його, воно не зашкодить немовляті.
Вероніка почула, як за чоловіком зачинилися двері. Вона проковтнула пігулку, не запиваючи водою. Їй треба було щось робити. Не можна ж ось так лежати і пропускати крізь себе час. Але що?
Як жити далі, якщо на душі суцільна порожнеча? Що таке душа? Це посудина, яку можна наповнити. І ця посудина дуже об’ємна. У ній поміщаються і радощі, і горе, і кохання, і спогади, і навіть мрії. Тут одночасно може жити і минуле, і сьогодення, і майбутнє. У душі навічно залишиться жити її мама, подруга дитинства Кіра, Уля, її перше побачення, перша любов Захар, її чоловік. Вероніка має право вибору, чим наповнити цю посудину. І ніхто не завадить їй помістити туди те, що вона вважатиме потрібним. Головне: треба визначитися, зрозуміти самій, чим наповнити, щоб потім не жалкувати.
У цій посудині-душі є мить, коли вона побачила свою дитину. Синок був таким крихітним і безпорадним. Напевно, він зараз голодний, інтуїтивно прагне відчути тепло материнського тіла. Швидше за все, немовляті дуже страшно раптом опинитися вирваним зі свого кокона, де йому було тепло, спокійно й надійно. Тепер він сам на сам із цим великим, страшним і жорстоким світом. Абсолютно один. Без мами. Як і вона зараз.
Раптово Вероніка зрозуміла, чим заповнить порожнечу своєї посудини-душі. Вона наповнить її материнською любов’ю, наповнить настільки, наскільки не сповнювала жодна мати. Вона буде шалено любити свою дитину. Вона робитиме для сина все можливе й неможливе завжди, все життя, до останнього подиху, так, як робила її мама. Вероніка відчула себе настільки потрібною, що закричала на весь голос:
– Де моя дитина?! Принесіть мені її негайно!
Вероніка приклала немовля до грудей. Дитина жадібно потягнулася відкритим ротиком до соска й прицмокнула. Мати допомогла зловити груди, і малюк жадібно присмоктався. Вероніка відчула, як молоко приємним потоком пішло по протоках, даючи життєву силу новому життю, і просяяла щасливою материнською усмішкою.
Розділ 15
У середині червня Вероніка, як і планувала, закрила свій другий курс і накопичила гроші на красивий металевий хрест на могилу матері. Вона сама розробила його дизайн і замовила в майстерні. Залишалося тільки забрати замовлення, відвезти на цвинтар і встановити хрест із портретом і табличкою з написом. Назар узяв відпустку, і вони планували разом провести місяць у маминому будинку. Вероніка попросила тітку Валю знайти покупця на будинок, але поки такого не було, зате Уля примудрилася засадити їхній город, тому необхідно їхати й терміново його просапати.