як жовті різьблені листочки злітають один за іншим, лягаючи золотим килимом на землю. «Ось ти самотня все життя, – Вероніка подумки звернулася до берізки, на мить затримавшись біля хвіртки, – а в мене є коханий». Дівчина прикрила хвіртку й швидко попрямувала до річки.
Захар чекав на Вероніку не біля річки, як завжди, а на узбіччі дороги. Вони домовилися покататися на його автівці, і Вероніка здалеку помітила Захара біля білого «мерседеса». Хлопець замахав їй руками.
– Привіт! – сказала вона, підійшовши ближче.
– Здрастуй, моя крихітко. – Він пригорнув дівчину до себе, поцілував у губи. – Ну що? Їдьмо, красуню, кататися?
– Їдьмо!
– Тоді прошу! – Захар відчинив Вероніці дверцята салону.
Вероніка сіла поряд із ним на м’яке сидіння. Захар увімкнув музику, а дівчина із захопленням дивилася на миготливі вогники панелі. Вона їздила в легковому автомобілі, але тільки на задньому сидінні. А тут, на передньому, усе було по-іншому. Яскраві фари вихопили частину вузької ґрунтової дороги, й автівка, плавно хитнувшись, рушила з місця.
– Як класно! – вирвалося у Вероніки.
– Подобається? – всміхнувся Захар і додав газу.
– Ще б пак!
– Зараз виїдемо за село, там заасфальтована дорога. Ось там буде клас!
Вони довго їздили рівною трасою, потім автомобіль звернув убік.
– Куди ми їдемо? – запитала Вероніка, розглядаючи незнайому місцевість.
– Хочу тобі показати одну ну дуже гарну місцину, – відповів Захар.
– Це далеко?
– Ні. Майже приїхали.
Захар заглушив двигун, і Вероніка вийшла із салону.
– Бачиш, тут маленьке озерце, а навколо лише зарості й дерева, – сказав Захар, узявши Вероніку за руку. – А ось і маленьке диво природи.
Вероніка почула тихе дзюрчання, схоже на мелодію. Вона побачила маленький фонтанчик джерела, який виривався на свободу звідкись із-під коріння старого дуба. Вода лилася тоненькою цівкою по піску до озерця. Дівчина набрала в долоні прохолодної води, зробила ковток.
– Смачна й холодна, – сказала вона.
Захар ніжно обійняв Вероніку й зібрав губами крапельки води на її губах. Дівчина обняла його за плечі, пригорнулася до гарячих уст. Він цілував її все палкіше, все гарячіше, і Вероніку огорнула спекотна хвиля.
– Ти дуже, дуже гарна, – гаряче шепотів Захар. – Ти – найкраща.
– Любий, – прошепотіла вона, захлинаючись у гарячій хвилі пристрасті.
Захар підхопив Вероніку на руки, і вони вмить опинилися на задньому сидінні. Його тремтячі владні руки блукали по розпаленому тілу дівчини. Немов пальці музиканта, вони змушували здригатися кожну клітинку тіла. Вероніка не помітила, як їхні тіла стали оголеними, і тільки коли Захар розсунув її коліна, прошепотіла:
– Я боюся.
– Ти мене боїшся? – покриваючи тіло поцілунками, запитав Захар.
– Ні.
– Тоді чого?
– Завагітніти, –