смутку.
Це було першої ночі, а за три дні, щойно мерця винесли й постіль за ним перестелили, до палати підселили новенького. Шо за фізрук? – подумав Юра, розглядаючи щойно прибулого. Був це чоловік у літах, і одяг теж мав давній, хоч і акуратно ношений та ремонтований. Носив бавовняний запрано-блакитного кольору спортивний костюм із білими тонкими лампасами. Святково зблискували гостроносі лаковані черевики. А проте справляв приємне враження. Можливо, доброю губатою посмішкою, можливо, великим клоунським носом, а можливо, що й рештками волосся, хвацько перечесаними через вижовклий череп. У руках тримав два роздуті пакети Г’юґоБосс. Пакети запхав під ліжко, розгледівся, з ходу визначив, хто тут за головного. Кивнув молодому, підсів на ліжко до Юри, змовницьки кивнув у бік Санька, мовляв, що, заябує напарник? Юра дипломатично відклав «Національну географію», показуючи: давай, говори, як маєш що. Новенький назвався Валерою й говорив, зазираючи Юрі просто в обличчя, аби нічого з того, що він говорить, не лишилось поза увагою. Очі в нього були під колір костюма – такі ж запрані, такі ж блакитні. Постійно сльозились, ніби він на щось скаржився.
– Як тут? – запитав. – Жити можна?
– Можна, – відповів Юра. – Якщо недовго.
– Довго й не треба, – погодився з ним Валера. – Довго лікують лише психів – їм на роботу не треба. Я все життя з психами, – раптом признався Валера. – Я в цирку працюю, – пояснив.
– Клоуном? – чомусь одразу запитав Юра.
– Ні, – не образився той, – завгоспом.
І, повернувшись на своє ліжко, тут-таки взявся переповідати історію життя. А було воно в нього, ясна річ, сповнене пригод і небезпек. Юра ще подумав, що люди з такими широкими та беззахисними посмішками зазвичай і потрапляють до найбільш глибоких кар’єрних ям. Вони дивляться на світ настільки широко розплющеними очима, що просто не бачать, куди йдуть. Валера оповідав про солодкий і таємничий світ циркового ремесла, про строгі порядки й суворі звичаї, древні ритуали та внутрішньоцехову ієрархію. Кидався датами, цитував поетів, згадував імена артистів і дресированих тигрів, ділився способами страховки. Говорив більше до Юри, проте молодий слухав уважніше. Можливо, любив цирк, можливо, просто тішився, що на сусідньому з ним ліжку лежить не труп. Юра неуважно кивав у відповідь, підтакував чи заперечливо хитав головою, коли завгосп закликав його у свідки, але незабаром закрився географічним журналом, намагаючись зосередитись на тваринах і птахах Месопотамії. Доки він говоритиме? – думав. – Розповідає вже годину, а мова все ще йде про його вступні іспити. Скільки ж у нього історій? – нервував. Валера натомість згадував сонячні дні й фіолетові ночі, яскраві програми й гарячих жінок 60-х, котрі любили цирк так, як жоден християнин не любить свою церкву. Відповідно його теж любили, бо як можна було обійти його увагою? Як? – вигукнув Валера, дістаючи з пакета пачку старих кольорових фотокарток, дбайливо складених у конверт з-під фотопаперу. На конверті було