Донна Анна. Леся Романчук

перекидав за допомогою залізної «кішки» через огорожу.

      Анна думала, що знає все про кохання. Виявилося, що вона знає все про кохання подружнє. Спокійне, впевнене у своєму праві. Вибагливе, пристрасне, потужне. Але дозволене. Коли немає перешкод, кохання позбавлене перцю. Їхнє кохання з Хуаном мало присмак гріха, спокути, навіть розпусти. Але воно було дозволеним. Воно творилося урочисто. Місце тій урочистості – подружнє ложе. Це було новим для Хуана і додавало його відчуттям особливого забарвлення. Чоловікові, котрий звик змінювати жінок чи не щоночі, кохання до законної дружини видається родзинкою честі у торті розпусти. Та Анна ніколи не знала нікого, окрім Хуана. Та ще Командора.

      О Командор! З ним кохання, якщо так можна було назвати їхні урочисті зближення у цілковитій темряві, видавалося суворим релігійним обрядом, спрямованим на продовження роду, бо іншої мети таке неприйнятне для честі ґранда сороміцьке дійство мати не могло. Командор приходив раз на тиждень увечері, повідомляв про мету свого приходу, урочисто підіймався трьома сходинками на високе подружнє ложе. Ніколи не знімав нічної сорочки, лише цнотливо підіймав її під ковдрою. Цілував Анну, щоб довести їй свою подружню любов і ласку. Потім лягав, намагаючись влаштуватися зручно і так, щоб не надто тиснути вагою свого тіла:

      – Чи зручно вам, Анно?

      Цілував іще раз і розпочинав обережно рухатися у ній. Потім рух прискорювався. Одного разу, вже за кілька місяців після весілля, коли трохи забувся біль і переляк першого зближення, Анні навіть здалося приємним оце пересування чоловічої плоті десь у потаємному місці, про яке вона навіть не здогадувалася. Не здогадувалася і про його призначення. Гадала, що воно лише для утіх чоловіка і для народження дітей. Аж потім Хуан відкрив їй, які насолоди ховає її прекрасне тіло не лише для обраного і призначеного їй у чоловіки, а й для неї самої.

      А тоді, коли зовсім юній Анні здалося, що вона відчуває щось інше, окрім болю, страху, а згодом – суворої певності того, що виконує свій християнський подружній обов’язок, коли вона спробувала ворухнутися назустріч Командорові, коли глибоко зітхнула, виказавши, що його плоть їй приємна, він одразу зупинився, суворо поглянув на неї. Навіть у темряві вона відчула цей погляд, і сором від погляду і від слів, що влучили в осердя того сорому й мало не навіки убили в ній здатність відчувати будь-що, окрім сорому, сорому, сорому – огиди до себе самої, що цей сором міг видатися їй приємним.