герцог Барі, – що не заважало йому бути ще й синьйором Мілана, – виділяв на те, щоб вислухати й надати кілька хвилин усім, хто звертався до нього з проханням розв’язати певну проблему. Будь-яку проблему будь-якого громадянина-жителя Мілана, що означало будь-якого платника податків, які ввів Моро, за винятком тих, хто їх не платив із великої милості самого герцога. Міланець, який платив податки, мав право бути вислуханим ще й тому, що платити йому доводилося чимало.
Але настоятель францисканського ордену не був підлеглим громадянином Мілана, узагалі не був чиїмось підлеглим. За правилами логіки він не мав ніякого права скористатися ні хвилиною того дорогоцінного часу, який Моро виділяв для своїх громадян, вислуховуючи скарги бідняків замість того, щоб приборкувати непокірних послів, гарячих скакунів і сумирних служанок. Та якщо міркувати тверезо, з другого боку, відмовитися прийняти проводиря ордену, який прийшов наче простий громадянин, було б дурницею.
А Людовіко Моро, герцог Барі й синьйор Мілана, дурником точно не був.
– Яка честь, – промовив він, сидячи на своєму троні, – сам генерал ордену францисканців просить прийняти його як простого громадянина. Чим ми зобов’язані візитові в такій незвичайно скромній формі?
– Я – лиш простий францисканець, ваша милосте, – відповів Франческо Сансоне. – І не розбещений почестями та розкішшю. А втім, питання, яке я хотів би виставити на розгляд блискучого розуму вашої милості, потребує так мало часу, що було б занадто просити для цього приватної аудієнції.
Ласкаво просимо до епохи Відродження, де кожну фразу продумують і відточують, ніби ювелірну прикрасу, кожне слово в ній ретельно зважують, і лише після цього саму прикрасу виставляють на загальний огляд – не для того, щоб показати її красу, а щоб продемонструвати владу того, хто її надіває. І де значення будь-яких висловлювань треба оцінювати з огляду на те, кому вони належать, хто їх слухає, хто при цьому присутній і відсутній, чиї імена згадано, а надто – чиї замовчано.
Якщо двома словами: Людовіко Моро зустрів ченця, назвавши його не на ім’я, а за титулом, а також висловивши свою прихильність через те, що той явився до нього як простий громадянин; це означало також, що ченець, хоч і був проводир францисканців, не важив ані сухої груші ні для нього особисто, ні для решти Ради. На те ченець відповів, що в нього малися й інші засоби, офіційніші, урочистіші й неуникніші, щоб добитися уваги Моро. При цьому Сансоне назвав його «ваша милість», а не «ваша світлість», як слід було у звертанні до герцога, натякнувши на те, що для більшості Італії той був усього-навсього самозванець.
– Я потішений вашою увагою, отче, – відповів Моро. – Отже, кажіть. Ми з Радою готові вас вислухати.
– Ваша милосте… даруйте, але я щось не бачу Його Преосвященства єпископа Комо. Сподіваюся, він не прихворів.
– Ніяких хвороб, отче. Останнім часом ми скоротили кількість радників, адже сорок два – це забагато, враховуючи те, що за останній рік кількість позовів і звертань до