Які грубі наклепи робили вони на мене?
Ребека. Так, але мені здається, що й ви досить уперто захищались.
Крол. Це правда. Я й сам хотів це сказати. Тепер уже й я нагострив зуби. Вони мусять зрозуміти, що я не з тих людей, що добровільно підставляють спину під стусани. (Перепиняючи себе). Ет, слухайте, залишимо на сьогодні ці сумні й обурливі питання.
Ребека. Гаразд, залишимо це, любий ректоре.
Крол. Скажіть мені краще, як живеться тут, у Росмерсгольмі, тепер, коли ви лишились одні. З того часу, як наша бідна Беата…
Ребека. Дякую, гаразд. Велика пустка почувається без неї в домі. Також, розуміється, і сумно, і нудно. Проте…
Крол. Думаєте, ви залишитесь тут? Власне, назавжди, хочу я спитати.
Ребека. Я, любий ректоре, ще й сама остаточно не вирішила. Щоправда, я так звикла тут жити, що мені здається, ніби й я також належу до цього дому.
Крол. Ви, ну, звичайно, це цілком зрозуміло.
Ребека. І доки пан Росмер знаходить, що я можу бути для нього корисна й потрібна, я думаю зостатись.
Крол(дивиться на неї зворушливо). Знаєте, в цьому є щось величне для жінки – так жертвувати своєю молодістю для інших.
Ребека. Ет, а для чого б я мала й жити?
Крол. Спочатку ви не мали спокою й відпочинку з тим незносним, паралізованим прибраним батьком.
Ребека. Ні, повірте, доктор Вест не був такий незносний, коли ми жили там, угорі, у Фінмаркені. Його згубили оті жахливі морські подорожі. Коли ми переїхали сюди, то справді довелось пережити два тяжких роки, доки він упокоївся.
Крол. А хіба не були для вас іще тяжчі ті роки, що настали потім?
Ребека. Ні, як ви можете таке казати! Адже я так любила Беату. Вона, бідолаха, так дуже потребувала догляду та ласкавого піклування.
Крол. Подяка й шана вам, що ви з такою поблажливістю згадуєте її.
Ребека(присуваючись ближче до нього). Любий ректоре, ви сказали це так гарно й душевно, я така впевнена, що за вашими словами не криється жодне незадоволення.
Крол. Незадоволення? Що ви хочете цим сказати?
Ребека. Ну, не було б нічого дивного, коли б вам стало прикро бачити, як я, чужа людина, ходжу, порядкую й господарюю в Росмерсгольмі.
Крол. Але ж ні, як ви могли собі уявити, що!
Ребека. Отже, цього немає (простягає йому руку). Дякую, любий ректоре! Дякую, дякую за це.
Крол. Ну, і як щось таке могло впасти вам на думку?
Ребека. Я почала цього боятися, ви так зрідка приходите до нас.
Крол. Тут ви дуже помилились, фрекен Вест. Та до того ж, власне, тут нічого й не змінилося. Адже ви – ви самі – всім порядкували останні роки перед смертю бідолашної Беати.
Ребека. Тоді все робилось ніби від імені самої господині.
Крол. Хоч би що там було, знаєте що, фрекен Вест? Я зі свого боку не мав би нічого проти того, щоб ви… Та про це, певне, не треба й говорити.
Ребека. Що саме у вас на думці?
Крол. Якби могло так скластися, що ви заступили б порожнє місце.
Ребека. Я заступаю