positphotos.com / konradbak, обкладинка, 2020
© Hemiro Ltd, видання українською мовою, 2020
© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», переклад і художнє оформлення, 2020
Моєму батькові, великому другові, який мене багато чого навчив.
І моїй матері, прекрасній, яка навчила мене сміятися
1
«У Каті найгарніша дупа Європи». Червоне графіті, крадькома вночі виведене фарбою-спреєм, зухвало виблискувало на великій колоні мосту на проспекті Франча.
Поруч – кам’яний орел, вирізьблений дуже давно. Він безперечно бачив винуватця, але ніколи б не виказав його. Трохи нижче, мов маленьке орля під захистом хижих мармурових пазурів, сидів він.
Коротке волосся майже щіткою, із високо підголеною потилицею, як у морпіхів.
На темній куртці «Левайс» бракувало одного ґудзика – той, разом зі слідами синьої фарби з мотоцикла, залишився на асфальті під час занадто крутого віражу.
Піднятий комір, цигарка в зубах, сонцезахисні окуляри «Балорама»[1] підкреслювали його брутальність, але всього цього цілком могло б не бути. Він мав чудову усмішку, але небагатьом щастило оцінити її.
На світлофорі зупинилося кілька автівок. Вишикувались, мов на змаганнях, хоча всі такі різні – «Фіат 126», «Маджолоне»[2], «Фієста», якась невідома американська машина й «Альфа-Ромео 155».
Він усміхнувся.
Трохи позаду, у двохсотому «мерседесі», тоненький пальчик з вузьким обгризеним нігтем легенько підштовхнув касету, що наполовину виглядала з «Альпін» останньої моделі. Магнітола задзижчала й проковтнула касету. У колонках «Пайонір» раптом ожив голос молодої співачки.
Машина легко рушила, плинучи в потоці інших. Запах крему після гоління витав у салоні. Вона подумала, що навіть якби хотіла, то однаково не мала кому сказати: «Іди звідси, коханий»[3], – натомість залюбки прогнала б сестру, яка із заднього сидіння скиглила: «Постав Ероса, ну ж бо, я хочу послухати Ероса».
«Мерседес» проїхав, і докурена сигарета, виштовхана точним рухом пальців і підхоплена вітром, упала на землю.
Він зійшов мармуровими сходинками, підтягнув на собі «Левайси 501», а відтак сів на синій мотоцикл «ХондаVF 750 Кастом» із ледь подряпаними крилами. Прокрутив ключ запалення, легко торкнувся кнопки, натиснув на педаль.
Зник зелений напис «NEUTRAL», і він, ніби за помахом чарівної палички, опинився в потоці машин. Нога, взута у модний «Тобакко», перемикала швидкості, й мотор ревів чи стишувався, несучи його, мов на хвилях. Він протискався у вузькі щілини між машинами, немов лижник-слаломіст.
Сходило сонце, був чудовий ранок. Вона їхала до школи, він ще не лягав. Це був би звичайний день, як багато інших, якби тоді, на світлофорі, вони не зупинилися поряд.
Червоний.
Він подивився на неї. З відчиненого віконця визирало пасмо попелястого волосся, де-не-де оголюючи ніжну шию, вкриту золотавим пушком. Легкий, але рішучий профіль, рожеві щоки і блакитні очі, лагідні та спокійні, напівзаплющені й мрійливі. І пісня «La vita mia». Його вразив цей глибокий спокій – і, може, саме тому…
– Гей!
Вона здивовано розплющила очі – блакитні, великі, довірливі. Подивилась на нього. Дивний тип на мотоциклі, що зупинився біля неї, – широкі плечі, руки аж надто засмаглі, як для середини квітня. Очі, сховані за темними окулярами, лише підкреслювали його нахабний вигляд.
– Хочеш проїхатися зі мною?
– Ні, я їду до школи.
– То прогуляй, ні? Я заїду по тебе.
– Вибач, – вона силувано всміхнулась. – Я неправильно відповіла. Я не хочу проїхатися з тобою.
– Повір, зі мною буде весело…
– Сумніваюся.
– Я б розв’язав усі твої проблеми.
– Я не маю проблем.
– От тепер уже я сумніваюся.
Зелений.
«Мерседес 200» рвонув, залишивши далеко позаду ту впевнену усмішку. Батько обернувся до неї:
– А це ще хто був? Твій друг?
– Ні, тату, якийсь придурок…
За кілька секунд «Хонда» знову порівнялася з привабливою дівчиною. Він поклав ліву руку на вікно, а правою додав газу, щоб не занадто напружуватись, – хоча з його біцепсами це однак не було б великою проблемою.
Єдиним, хто цим перейнявся, був її батько.
– Та що робить цей безголовий? Чому так наближається?
– Не хвилюйся, тату, залиш це мені…
Вона рішуче повернулася до нього.
– Слухай, тобі нема чим зайнятися?
– Ні.
– То знайди щось.
– Я вже знайшов дещо, що мені до вподоби.
– І що ж це?
– Прогулятися з тобою. Я повезу тебе на Оліймпійський шлях, ми поганяємо