з ноги на ногу. Потім вичавив із себе: «Земля дуже тверда».
– Дивно, – вів далі він. – А я ж і забув про те, що він із нами. Думав, що вдвох їдемо…
– І я забув, – признався шофер. – Я зараз увімкну світло.
Він клацнув тумблером прожектора й завмер. Під склом зародилась іскорка й почала розсіювати внутрішній морок. Шофер дивився на неї не моргаючи. Очі боліли, сльозились, але він не відводив погляду від світла, що повільно зароджувалось.
Хвилин через п'ятнадцять прожектор нагрівся і стовп світла неспішно почав підніматися вгору.
Темрява відступилась, у машини з'явилися контури. Горич побачив землю під ногами й сів навпочіпки. Погладив її долонею, підніс долоню до очей, дмухнув… Потім поглянув на постать шофера, чітко підсвічену прожектором.
– Тихо як! – знову здивувався Горич.
– Давай знімемо його! – прошепотів шофер.
Горич став на колесо, заліз у кузов. Відсунув із обличчя пасажира брезент і застиг, дивлячись у розкриті очі померлого.
– Він сам захотів їхати з тобою? – Горич обернувся до шофера.
– Так.
– А він же не вірив у це… Раніше не вірив.
– А потім повірив, – відповів шофер. – Було дуже темно. Треба було в щось повірити.
– Гаразд, – видихнув Горич, немов погодившись із якоюсь неприємною думкою.
Вони відкинули задній борт і опустили тіло на землю.
У машині була тільки одна лопата.
Суха земля чинила опір, немов уже ховала в собі щось.
Першим копав шофер. Горич поглибив могилу. Рука входила в неї по лікоть.
Пасажира уклали в землю долілиць.
– Так краще, – сказав шофер. – Якщо з'являться птахи – не зможуть виклювати йому очі.
Горич погодився.
Згори присипали пасажира землею, однак плечі виглядали.
– Як його звали? – запитав Горич.
Шофер знизав плечима і гірко посміхнувся.
– Я ж і твого імені не знаю.
Горич кивнув.
– Коли-небудь усе це скінчиться, навіть якщо ми даремно шукаємо… – сказав він, підвівся з колін і втупився у промінь прожектора.
– Тут нічого. Можеш вирубати.
Шофер заліз у кузов і клацнув тумблером.
Брязнули дверцята машини. Знята з ручного гальма, вона повільно покотилася вперед, відвозячи в невідомому напрямі затухаючий промінь.
Шофер, спершись ліктем на кермо, звикав до нового для себе звуку – скрипу дерев'яних бортів кузова.
Горич дрімав.
4
Яка ніч! Полірований штиль, спляча морська гладінь. Сплигнути б на неї, надівши на тільник чорний піджак із комірцем «під горло», сплигнути і піти, залишаючи за собою не сліди, а кола на воді, що розходяться і поступово затухають, як навколо поплавця, коли риба клює. Тільки треба не забути книгу – без неї я не зможу відшукати письменника, з яким говорити буде важко, він же розумний… А розумні частіше неговіркі. Треба умовити його ще одну книгу написати. Там у нього «Дирижаблі та їх воєнне застосування», а треба, щоб «Дирижаблі та їх мирне застосування». Всього лиш. Нічка-ніч, пройде геть із віч, аби