Новели. Василь Стефаник

коли все з плечей забрали?

      По межі, по межі та й дідів голос цілим полем вандрував, та й усі оберталися в сторону за дідом. А він скаржився, не переставав:

      – Ой, сегодні такі діти. Але мене ще, богу дєкувати, з памнєті не вікинуло, я ще знаю, яку бесіду у нотаря мали-м. Сухенький був панок, з борідков, та й він так роз’єзував синові: «Дідові, – каже, – допоки єго живота, то має єму бути єго постіль, він має спати, він має вілежуватиси, аби і до схід сонця. А вже як, – каже, – єго на лаву покладете та землев припорпаєте, то ти тогди з лави на дідову постіль перебирайси. А бабі, – каже, – має бути бабина піч, вона най си вігріває, най си богу молить, а як вже ї обмиєте та й руки навхрест складете, та тогди най невістка вже лізе на піч, бо вона її».