якщо вона справді є – передається. Ми почали вдягати пелюстки та користуватися гумовими рукавичками, намагалися якнайменше торкатися хворих, – Лаура бачила, як розфокусовується погляд її співрозмовника. Говорячи, Антоніо поринав у себе. – Вчора, у неділю, попри надзвичайно складну ситуацію, четверо лікарів і дев’ятеро медпрацівників Інституту відмовилися вийти на роботу. Хтось сказав, що це їхній законний вихідний, а інші понавигадували собі хвороб. Я сам запанікував, – чоловік скліпнув і глянув на Лауру. Він виглядав хлопчаком, якого от-от відлупцюють за розбиту антикварну вазу, і висловлювався так, наче просив вибачення за те, що вчинив. – Коротше, ми вирішили ще раз спробувати МРТ. Я розумів, що це, мабуть, неправильно, але не міг просто сидіти та чекати, спостерігаючи, як якась невідома зараза перетворює еквадорців на зомбі. Сьогодні вранці ми вибрали наймолодшого пацієнта – сімнадцятирічного юнака з Пуерто-Лопес. Обстежили – абсолютно здоровий. Тобто… е… якщо не зважати на потьмарення свідомості й агресію. По тому накололи його кінськими дозами знеболювального і – в апарат. Ми прив’язали його за руки, ноги та голову, словом, зв’язали повністю, щоб він не… – голос Арреоли зірвався, – …щоб не смикався. Знеболювальне не допомогло. Він ревів, як… фух… я ніколи не думав, що людські легені здатні на таке… Ми витримали п’ять хвилин і вимкнули томограф. А через двадцять хвилин бідолаха помер.
– Чорт! – спогади зійшли лавиною. Лаура не могла нічого зробити, щоб від них ухилитися. Вона наче тонула у цистерні з нафтою – липка непроникна чорнота огортала та поволі засмоктувала її.
– Ми зробили томографію мозку після смерті, – проігнорувавши її вигук, поновив розповідь Тоні. – Там гематоми по всьому об’єму, таке враження, наче судини порозривало зсередини. Я змушений видавати це за геморагічний інсульт, проте інсультом там навіть не пахне. Хлопчина у фізіологічному сенсі був здоровим. Він пробув у Інституті півтори доби; у нього безперестанку тривали напади агресії, він кидався на медсестер, до крові молотив кулаками та головою об стіни, але навіть у такій ситуації артеріальний тиск не піднімався вище від 140. Він не міг померти від інсульту.
– Можливо, тиск стрибнув уже в томографі, – нервово тручи пальцями надбрів’я, припустила Лаура. – Ви ж не могли стежити за ним в апараті.
– Ти не зрозуміла, – нахилився до екрана Антоніо, – у нього кисіль у голові, задня частина кори перетворилася на однорідну водянисту субстанцію. Я бачив зрізи мізків людей, які померли під час гіпертонічних кризів. Це не те. Це як порівнювати хлопавку з водневою бомбою. Крім того, за п’ять хвилин до смерті, практично, коли він уже помирав, ми встигли взяти на аналіз кров і трохи ліквору[22]. У крові – ніякого лейкоцитозу[23], швидкість осідання еритроцитів – у нормі, підвищення рівня глюкози чи хлоридів також не зафіксовано. Це не інсульт. Це чортзна-що, але не інсульт.
Секунд десять вони мовчали. Лаура Дюпре дивилася