зрозумів, Лауро, – урвав її Тимур. – Навіщо ти телефонуєш? Який стосунок еквадорська епідемія зомбі має до психоістоти?
Жінка ледь стрималася, щоб не викрикнути: «Невже ти досі не втямив?»
– Ці люди… ну, психи, яких утримують в «Instituto de Neurociencias» і з якими зараз працює Тоні… вони в один голос кличуть когось на ім’я Тимур.
Лаура Дюпре усвідомлювала, що Тимур Коршак навряд чи стрибатиме від радощів після її слів, але настільки полум’яної реакції не очікувала.
– ЙДИ НА ХРІН! – випалив українець і поклав трубку.
ХV
Понеділок, 12 січня, 18:37 (UTC – 5).
Міжнародний аеропорт Маямі.
Маямі, штат Флорида, США
– Усе нормально, капітане?
П’ятдесятидворічний Аріель Домінго Квінтана, другий пілот рейсу XL516 компанії «LAN Ecuador», що летів із Кіто до Маямі, скоса зиркнув на Мігеля Суеро, свого найкращого друга, із яким не розлучався від часу служби в еквадорських ВПС. Мігель Суеро займав ліве від Аріеля капітанське крісло. Аріель Домінго був на шість років старшим і точно не менш досвідченим за свого товариша, тож мав би давно стати командиром одного з лайнерів «LAN Ecuador», проте досі літав у правому кріслі. Спочатку 2004-го у дружини Аріеля діагностували рак, і лікування, що тривало три з лишком роки – до самої її смерті, відібрало забагато часу та сил, а невдовзі по тому через проблеми з важкими наркотиками Аріель відправив до реабілітаційної клініки старшого сина. Чоловікові просто ніколи було займатися кар’єрою. 2008-го Квінтана нарешті виявив бажання пройти атестацію, однак отримати погони з чотирма золотистими смужками завадила чергова економічна криза, яка восени того року докотилася до Еквадору. Як і десятиліття тому, найбільше постраждав банківський сектор, «здулося» кількадесят страхових компаній, люди почали менше літати, і керівництво «LAN» натякнуло Аріелю, що в найближчі п’ять-шість років компанія не розширятиметься, дай Бог «утримати в повітрі» той флот, що вже є, а отже, нові командири екіпажів їм точно не знадобляться. Більшість капітанів, що працювали у «LAN Ecuador», була приблизно того ж віку, що й Квінтана, здебільшого – навіть молодшими, тож сподіватись, що хтось із них найближчим часом склеїть ласти та звільнить місце, не доводилося. Квінтана вирішив не йти з компанії, якій віддав більше двадцяти років життя, та поступово змирився з тим, що до пенсії літатиме в кріслі другого пілота. Зважаючи на все це, звертання «капітане» в устах Аріеля зазвичай мало напівжартівливий, удавано зневажливий відтінок. Зазвичай, але не сьогодні. Дивлячись на Мігеля Суеро, другий пілот занепокоєно супився.
– Я в нормі. Все добре, – нечітко відповів Мігель Віктор Суеро.
От тільки Аріель Квінтана розумів, що його напарник каже неправду. Суеро виглядав хворим і якимось несфокусованим ще у залі відпочинку членів екіпажу аеропорту Ґуаякіля, де вони очікували на найсвіжіші метеорологічні звіти про погодні умови на шляху до Кіто та Маямі. Шкіра на його щоках набула попелясто-сірого відтінку та звисала, неначе намокла