Пан сидів незворушно, наче сфінкс. Фарбована барменка взагалі вийшла у підсобку. Робити вигляд, що репліки тебе не стосуються, було безглуздо. Знову неквапом повернув голову, відчуваючи, як мимоволі вона втягується в плечі. Хлопчисько молодший за мене років на двадцять, та мені чомусь зовсім не хочеться підвестися і смикнути його за вухо. Навпаки, він може полізти до мене з кулаками. А я, чоловік середнього віку, перейнятий легендарною, оспіваною в художніх творах, фільмах та наукових дисертаціях середньовіковою кризою, відмахнуся, наче дитя у пісочниці, й відступлю.
– Я?
– Ти, ти, мудак! Чого тобі нада, казьол!
– Нічого. Все нормально, ребята, нормально. Сиджу собі тихо…
– Якого хріна ти тут слухаєш!
– Нічого я не слухаю…
– Слушає, слушає! – встряє плаксивий голос його подружки. – Дивиться на нас і січе все!
– Нічого я не слухаю, – виправдання звучать мляво.
– Тобі чого нада, мудак? Сидиш собі – сиди! Бачиш, у людей свої діла! Ти якого хріна лізеш?
– Та я нічого…
– Ану вали звідси, бар-ран! – парубок навіть тупнув ногою, так проганяють остогидлого цуцика, який біжить ззаду і скавчить, просячи шматок чогось їстівного.
– Та все нормально…
– Нема чого слухати, ясно? Давай, бо зараз точно заробиш!
Дівчина з повагою дивиться на кавалера.
Подумки лаючи себе за боягузтво й амебство, махом допиваю горілку, незграбно підхоплюю тістечко зі штучним кремом, чим остаточно опускаю себе в очах парочки, і, рухаючись боком, аби попередити можливий копняк чи поштовх у спину, вибираюся з ворожого мені місця. Якби хлопець провів мене свистом, я б не здивувався.
Вечір був зіпсований абсолютно. Знаючи свій район, не сподівався знайти поруч ще якусь «наливайку», тому підтюпцем, ступаючи в калюжі, повернувся додому. І вже перед дзеркалом у власному передпокої скривив писок, промовивши своєму близнюкові:
– Коз-зел!
Того вечора по телевізору показували фільм жахів.
2
У середині наступного тижня я зробив рішучий крок: подзвонив зранку на роботу.
Номер шефа знав, та його смикати не ризикнув. Набрав свого товариша-трудоголіка, котрий в офісі хіба що не спав, старанно покахикав і попередив про хворобу, яка косить наші ряди. Це нікого не здивувало: начальство у повному складі грипувало вже давненько, авралів у нашому спокійному офісі не передбачалося. Захворіла навіть бухгалтерка. Причому напередодні традиційного дня виплат. Тож тимчасова відсутність моєї скромної персони сприйнялася настільки байдуже, що навіть образило. Нехай я відносно новий працівник, але ж маю право принаймні на дипломатичне: «Видужуйте, нам вас так не вистачатиме!»
Мої плани перебайдикувати дощовий настрій перед телевізором перебив знайомий журналіст.
Прізвище його було Наливайко. Але він постійно підписувався псевдонімами, аби, як сам пояснював, уникнути погроз та мордобоїв. Де ми познайомилися, я тепер не пригадаю.