розповіла про скляні ілюмінатори в даху бальної будівлі.
Ми одразу ж вирішили: поліземо! Щоправда, трохи вагалася боязка Ліл, але можливість поспостерігати за обожнюваною нею Тур надала їй рішучості.
Тим більше, що небезпека була нульова: під час балу і за пару днів до нього на нас ніхто не звертав особливої уваги.
У призначений день ми, секстет номер десять, у повному складі обліпили кругле віконце на даху зали.
Аж носи від цікавості порозплющували!
Що то було за видовище! Мов зі сну.
Скло було досить товстим і тьмяним, тому голосів ми не чули, а всі яскраві барви гарно вбраної зали, всі виблиски тисячі електричних свічок набули таємничого флеру, мов у старовинному німому кіно. І через це видовище здавалося фантасмагоричним!
Наші очі були прикуті до прекрасної Тур.
Зверху вона виглядала, мов квітка, що пливе по воді! Вона дійсно була краща серед усіх. Вразив і Алекс!
Точніше, тоді ми ще не знали, як звуть цього високого, одягнутого у білий смокінг красеня з гладким чорним волоссям і тонкими вусиками над губою.
– Ретт Батлер… – видихнули ми одночасно, і скло ілюмінатора одразу вкрилося туманом наших гарячих видихів.
(Між іншим, зауважу: ця книжка – «Звіяні вітром» – у нас теж була в бібліотеці в відділі книжок із офіційно вилученими дирекцією сторінками. Тобто в неповному обсязі. Там було лише те, що стосується добрих манер. Ох, нам завжди було цікаво, що ж такого забороненого робила Скарлетт О’Хара. Адже книжка складалася лише з п’ятдесяти чотирьох дозволених для читання сторінок!)
Отже, Тур і Алекс – то була пара, від якої годі було відвести очі.
Що й казати: Тур виїхала з флігеля наступного ж дня.
І ми страшенно сумували з цього приводу. Ліл взагалі змарніла і лягла в лазарет на цілий тиждень.
…І от тепер – ця страшна звістка!
Я б сказала, непорозуміння.
Чи хвороблива уява нашої мовчунки.
Часу добре поміркувати над всім цим не було: пані Вчителька вже оголошувала склад суду:
– Прокурор – курсантка Пат!
– Суддя – курсантка Рів!
– Адвокат – курсантка Озу!
– Свідки – курсантки Іта і Мія!
– Обвинувачена мадам де Реналь – курсантка Ліл!
Ми вийшли перед класом, зайняли місця на кафедрі за високими стільцями.
Ліл залишилася стояти перед класом.
– «Червоне і чорне», Фредерік Стендаль, справжнє ім’я Анрі-Марі Бейль! – оголосила Уга з тринадцятого секстету. У неї була чудова, «театральна» дикція…
Я розхвилювалася. Дуже хотілося заробити сто балів.
Я почала переказувати історію Стендаля: такий собі «стріт» з бідної родини на ім’я Жульєн Сорель влаштувався вчителем до заможної аристократичної родини і закохався в матусю сімейства мадам де Реналь. Вона довго пручалась його почуттям, а потім… зрадила чоловікові. Далі я не розповідала, адже нас якраз цікавив саме цей момент.
Пані Вчителька сказала, що це може бути типовою ситуацією і в наші дні.