не було такого, щоб у домі Вербицьких з’являлися сторонні люди і кімната лишалася незачиненою. Що це з хазяйкою?
– Платон…
– Виконуй, Ангеліночко!
Панянка товклася на порозі. Спокійно спостерігала за суперечкою тіток.
– Куди йти? – спитала Іветту.
– Я покажу, – здалася Ангеліна, повела панянку хоромами Вербицьких аж у дальню кімнату, де працював, відпочивав і часто ночував академік Вербицький.
Панянка йшла вслід, із зацікавленням роздивлялася картини на стінах, срібло в антикварних шафках, раритетну порцеляну і надсучасну побутову техніку.
– Прошу! – Ангеліна відчинила двері кабінету, жестом запросила гостю заходити. – Чаю? Кави?
– Теплого молока, – зневажливо наказала панянка, пішла по кабінету. Заглядала у книжкові полиці, роздивлялася нагороди академіка, крутила безцінний глобус із бурштину – подарунок литовських колег, зупинилася біля скляної шафки з хірургічним інструментом, хотіла була відчинити, та Ангеліна не втрималася:
– Тут мало до чого можна торкатися. Краще вже присядьте. Думаю, Іветта Андріївна зараз підійде.
Побігла на кухню молоко гріти. Ото дива так дива! Платона не замикати, дівку якусь чужу просто до кабінету, де – святе! – Петра Григоровича речі безцінні, пам’ять… Молоко на плитку. Ну дива!
– Ангеліночко. Облиш усе і йди до ванної, – чує.
Озирнулася – Іветта Андріївна у дверях.
– Так це… Молоко гості зігріваю.
– Обійдеться. Приготуй теплу ванну і прослідкуй, щоб вона ретельно вимилася. За п’ять хвилин я пришлю її до тебе.
У няньки очі на лоба.
– Іветто Андріївно. А нащо їй у нашій ванній митися?
Хазяйка зміряла Ангеліну холодним поглядом.
– Гумові жінки… вичерпали себе. Платонові потрібна справжня жінка. Ця дівчина в кабінеті Петра Григоровича – недешева повія. Зі справжніми довідками про стан здоров’я і справжніми, свіжими аналізами. Ще потрібні пояснення?
– Ні, – спустошено прошепотіла нянька. – Ванну після неї тре’ буде помити.
Іветта Андріївна кивнула: мовляв, звичайно, що треба. Пішла до кабінету покійного чоловіка.
Ангеліна гірко зітхнула, перехрестилася на іконку Пресвятої Богоматері в кутку кухні.
– Матінко Божа, помагай бідній Іветті про сина дбати… Уже всі кишки порвала, аби те блаженне хоч би трохи нормальним стало. Серцем би своїм йому путь вистелила… От! Хвойду якусь знайшла. А нащо йому зараз та хвойда? Він саме словника штурмує.
Ліда все хитро придумала: випити пігулку, зігрітися під теплою ковдрою й умовити чоловіка не сидіти біля неї.
– Не хвилюйся, Стасе, їдь на роботу, мені вже набагато краще, – шепотіла. – Я зараз зігріюся, трохи посплю, а потім піду до мами.
– Точно краще? – насторожено перепитував Стас. Відводив погляд. Не міг дивитися на слабку Ліду. Відчував себе безмежно винуватим за той тваринний секс уночі. «Дідько, що я накоїв? – гризли похмурі