наміри, чесна людина вже вийшла б до нас, – припустив Марко.
– То, може, підемо й схопимо його, – запропонував Семен.
– Так просто в ті кущі не залізеш, він швидко побачить, що його викрили, і втече від нас. – Кішка поклав руку на потилицю. – Зробімо ось що: ми підемо далі по шляху, а коли трохи відійдемо від галявини, то я зійду з дороги, зроблю гак, зайду йому за спину, схоплю його й розпитаю.
– Щось мені не подобається твій план, – наморщив лоба Рудий.
– Та все буде добре, можете мене й не чекати, ідіть просто до Ірдині, я вас наздожену або прийду до села короткою стежиною.
– А ми чого не можемо піти до села короткою стежкою? – поцікавився Семен.
– Ця стежка завузька, петляє поміж дерев, нею коні не пройдуть.
Не виказуючи своїх намірів, козаки неспішно зібралися, взяли коней за поводи й вирушили в дорогу. Коли вони відійшли двісті кроків від галявини, Самійло віддав повід свого коня Маркові й зайшов у болотяний ліс. Безшумно ступаючи вогким ґрунтом, Кошич заглибився в лісові сутінки й повернув у бік галявини. Відрахувавши двісті кроків, козак знову розвернувся й обережно зайшов у верболіз. Чоловіка, що шпигував, на старому місці вже не було, та молоде вухо вловило ледь чутний тріск гілля. Кішка почимчикував у тому напрямку й невдовзі побачив його спину: той саме продирався крізь колючі кущі. Самійло пришвидшив крок, аж тут під його ногою з гучністю пострілу зламалася велика гілка. Чоловік обернувся на звук – і козак побачив його обличчя. Це був циган із Дубіївської корчми.
Циган присвиснув і, зіщулившись, припустився бігом, продираючись крізь кущі, мов ведмідь.
– Ану стій! – на повні груди заволав Кошич і погнався за втікачем.
У перші секунди погоні Самійло зумів трохи нагнати цигана, але коли той вийшов із чагарників, то вдарив на ноги з таким жаром, що міг би позмагатися з давньогрецьким атлетом на Олімпіаді. Відстань між циганом і козаком почала невпинно збільшуватися. Минуло кілька хвилин, і циган став петляти, як заєць, що тікає від вовка. Ноги Кішки захлюпали по багнюці, а відтак багнюка почала перетворюватися на трясовину, ступні козака вже затягувало по самісіньку гомілку. Самійлові доводилося з силою ступати вперед, видираючи ноги з цупких обіймів болота. Циганові теж було несолодко, він значно уповільнив темп, і козак почав його наздоганяти. Шпигун це помітив і звернув ліворуч, роблячи довгий гак.
«Якщо піти навпростець, я його швидко наздожену», – майнула думка в голові Кошича. Козак стрибнув на великий шмат чорної землі, де нічого не росло. Це була помилка. Щойно Кішка ступив на цю чорну землю, як вона розійшлася під його ногами, мов рідке тісто. Самійло не встигнув і оком змигнути, як його ноги загрузли по коліна, а коли кліпнув очима, то побачив, що опинився в трясовинні по пояс. У козацькій голові забила в поховальний дзвін страшна думка: «Ось і смерть моя». Самійло розпростер руки, інстинктивно шукаючи опори. «Ні, це не моя смерть! Я так не загину!» Одначе Кошич поринав у драговину дедалі глибше, відчуваючи, наче сотні маленьких рученяток учепилися за його ноги й тягнуть донизу.
Коли