поправити на голові кубанку[4] з малиновим верхом, розгладити малинові погони з трьома срібними смужками старшого урядника[5] та для впевненості потоптати м’якими шкіряними чоботами з набірними закаблуками.
У такий самісінький чорний мундир убрався й отаман. Ось тільки в його чорної черкески відвороти на рукавах з червоного шовку та бешмет із того ж матеріалу. Та до тих-таки срібних нагород буремної юності й молодості – срібні погони осавула. А на грудях велика срібна медаль, на якій вказано, що він, Дмитро Пантелійович Кряж, є отаманом станиці Полтавської[6]. А отже, повага до нього особлива, старшинська!
Та насправді всього того й не потрібно – досить мигцем поглянути на його вольове обличчя з широкими вилицями, орлиним носом і пронизливими очима, оцінити пишність і доглянутість чорних із сивиною вусів, замилуватися гордою посадкою голови – і одразу зрозуміло: отаман!
Федору далеко до гордої краси отамана. І обличчям простий, і зростом не вийшов. Не помітиш такого відразу серед інших. А в строю тим паче. Та придивившись, можеш довго дивуватися тому, як м’яко й безшумно рухається цей козак. Які економні його рухи і як він ощадливо використовує свою силу, залежно від обставин і потреби. Та ще й усе встигає, усе робить точно та швидко. Не те що незграбний Микола.
На Миколі ніби й така ж черкеска, і кубанка на голові правильно заламана, але не сидить на ньому однострій кубанський. Не в діда, отамана Гурія Рябовола зі станиці Дінської, пішов, а в батька – станичного писаря. Посада писаря важлива й потрібна, але не козача. Не в пошані те – з папірцями нюхатись. Хай як бився отаман Рябовіл, а з сина свого Степана козака не вибив. Купу дітей Степко вистругав, а шашкою і лозини на скоку не зріже. Такий і старший його син – Микола. Як то кажуть, яблуко від яблуні. Від шашки відвернувся й за перо взявся. Вчителює в рідній станиці. Спектаклі ставить! Чорти б його…
Так скаржився Дмитрові Пантелійовичу старий друзяка Гурій щоразу при зустрічі.
Але чого душею кривити? Уся станиця Дінська, та й сусіди на те подивитися збігалися і з’їжджалися. Бачив ті спектаклі й отаман Кряж. Спритно Микола і його дружки-вчителі, що з самої Полтави на Кубань прибули, сценки зі славного запорозького життя ставили. Особливо кумедно було дивитись, як суддя Чорноморського козачого війська Антон Головатий із царицею Катериною у кота-мишки грає. Імператриця – баба з міцним розумом, точно як у козачки. Але й Головатий не з простого тіста зліплений! Катька з Грицьком Нечесою[7] обізвали військо Чорноморським, а все ж залишилося воно вольним Запорозьким! Таким і прибуло на кубанські землі з грамотою імператриці, яку Головатий видряпав у коронованої мишки.
За ті сценки жандарми і око своє служиве поклали на вчителів з серця України. Подейкували, що через політику втік цей десяток молодих українських інтелігентів на чолі з Семеном Петлюрою, і влаштувалися вони спочатку в станиці Смоленській. Звідти по всій Кубані вчителювати