хитаючи головою, – ви знову спонукаєте мене стерти запис. Я запитую, чи й досі ви дотримуєтеся своїх дивних переконань, а ви починаєте називати мені причини. Дозвольте мені повторити моє запитання.
Він сказав:
– І все ж, депутате, після появи Селдона ви й далі наполягаєте, що його Плану не існує.
– Звідки ви це знаєте? Після появи ніхто не мав можливості поговорити з моїм другом-інформатором Компором.
– Скажімо так, ми здогадалися, депутате. Скажімо, ви вже відповіли: «Звичайно, я наполягаю». Якщо ви скажете це ще раз без додаткової інформації за власною ініціативою, ми зможемо порозумітися.
– Звичайно, я наполягаю, – з іронією сказав Тревіз.
– Добре, – відповів Коделл, – я виберу, яке із цих «Звичайно, я наполягаю» звучить природніше. Дякую вам, депутате, – і записувальний пристрій знову було вимкнуто.
Тревіз запитав:
– Це все?
– Для того, що мені потрібно, так.
– Цілком очевидно, що вам потрібно: набір запитань та відповідей, які ви можете представити Термінусу й усій Федерації Фундації, якою він править, щоб показати, що я повністю приймаю легенду плану Селдона. Через це будь-яке її заперечення, яке я зроблю пізніше, здаватиметься абсурдним або просто божевільним.
– Або навіть зрадницьким в очах захопленої більшості, яка вважає План основою безпеки Фундації. Можливо, цього й не доведеться оприлюднювати, депутате Тревіз, якщо ми зможемо досягти порозуміння, але як буде необхідно, ми проконтролюємо, щоб Фундація почула.
– Невже ви такий дурень, сер, – буркнув Тревіз, насупившись, – що вам абсолютно нецікаво те, що я насправді маю сказати?
– Суто по-людськи дуже цікаво. І якщо настане слушний час, я слухатиму вас із зацікавленням та певною часткою скептицизму. Та як директор Служби безпеки я зараз маю саме те, що хочу…
– Сподіваюся, ви розумієте, що це не віщує нічого доброго ані вам, ані меру.
– Як не дивно, я зовсім так не думаю. А тепер вам час іти. Під конвоєм, звичайно.
– То куди ж мене заберуть?
Коделл лише всміхнувся.
– Бувайте, депутате. Ви були не надто схильні до співпраці, але було б нереально очікувати, що ви співпрацюватимете.
Він простягнув йому руку.
Тревіз підвівся, не звертаючи на неї уваги. Розгладив складки на поясі й сказав:
– Ви лише відтягуєте неминуче. Мають бути й інші, які думають так, як я, або прийдуть до таких висновків пізніше. Якщо ви ув’язните мене або вб’єте, то це лише викличе здивування і зрештою прискорить такі думки. Урешті-решт ми з істиною переможемо.
Коделл забрав руку й повільно похитав головою.
– Тревізе, – сказав він. – Ви таки дурень.
Ще не настала північ, коли двоє охоронців зайшли забрати Тревіза з приміщення, що було, як він мусив визнати, вельми розкішною кімнатою в головному офісі Служби безпеки. Розкішною, але замкненою. В’язничною камерою по суті.
Протягом чотирьох з гаком годин Тревіз люто шпетив себе, здебільшого невтомно міряючи кроками підлогу цієї кімнати.
Навіщо